Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

Сьогоднішній вечір, однак, був несхожим на всі попередні. Крамер не прийшов, і Горну ніяк не вдавалося розвіяти досаду, яку він приніс з собою з президіуму.

Сидячи у вигідному кріслі, він довгий час похмуро мовчав, поки, зрештою, думки його не прорвалися назовні:

— Хай йому чорт, — вилаявся він, — коли б не той дурень, їх можна було б узяти ще сьогодні… — Він замовк, зрозумівши, що така манера висловлюватись і взагалі ця тема зараз недоречні.

— І чому ж їх не взяли? — ввічливо поцікавився Зіррінгауз, не знаючи навіть, про що йде мова.

— По-перше, тому, що дехто проти цього…

— Начальство?

— Атож. Та є й інша причина, — він трохи помовчав, а потім додав, як завжди, трошки іронізуючи сам із себе: — По-друге, у мене жахливий нежить. Це справжнє лихо, що проти нього нема ефективного засобу. Сьогодні, здається, він досяг найвищої точки і, мушу зізнатися, таки здорово дошкуляє мені.

— Чудово, Едуарде, це просто блискуче, цим ти безпосередньо підтверджуєш теорію Гольбаха.

— А хто він такий? Лікар? То краще б він винайшов якесь щеплення проти нежитю, ніж розводити відносно нього теорії.

— Ніякий не лікар, а барон, причому — філософ; помер сто шістдесят років тому. Він говорив, між іншим, що погане травлення правителя держави часом має вирішальне значення в питанні про війну: починати її чи ні. Ось як він дослівно сказав: «Розлад шлунка монарха або примхи красуні…»

— Ну, я не можу поскаржитись на свій шлунок — принаймні зараз, — але я розумію, про що тут іде мова: дрібні причини мають великі наслідки.

— Авжеж. Потім цю думку підхопили і прийшли до досить химерного висновку: якби ніс у Клеопатри був трохи довший або трохи коротший, то світова історія могла б піти іншим шляхом. Парадокс, але потрапляє в саму точку.

— Це нісенітниця, хоч і звучить красиво, любий друже, — заперечив Горн, обережно прикладаючи хусточку до носа, до якого вже боляче було доторкнутися. — Ти, здається, говорив, що маєш для мене невеликий сюрприз. Якого роду?

— Оптичного.

Зіррінгауз простяг руку і вимкнув велику настільну лампу. Друзів огорнула глибока темрява. Горн не бачив, що робить Зіррінгауз, але здогадався, що той відійшов і з чимсь возиться.

Нараз посеред кімнати спалахнула велика скляна куля. Горн не міг пригадати, чи була вона там раніше, чи ні. З лампи-кулі лилось таємниче яскраво-блакитне світло, що сповивало все в кімнаті якимсь містичним серпанком. Та враз колір змінився. По всій кімнаті розійшлася неприємна їдуча зелень. Горн швидко глянув на друга й злякався: його обличчя… То було не обличчя, а морда якогось страховиська з вищиреними у посмішці зубами.

Зелене світло раптово перейшло в жовте, різке й зловісне. Наче прозора слизька плівка, кольору сірки, затягла стіни й меблі. Та ось світло пригасло — в кулі змішалися, завихрилися всі кольори разом, а потім з них виділився тремтливий, тривожний червоний колір — колір крові.

По кімнаті ніби попливли червоні мінливі хвилі. Горну здалося тепер, що голова Георга вся залита кров’ю, і в нього мороз пробіг поза спиною.

Раптом пролунав удар гонга і світло погасло. Горн з полегкістю підвів погляд — і відсахнувся: в дверях стояла постать, закутана у біле покривало. Горн закам’янів. Минуло кілька секунд, поки він догадався, що цей привид — кадр з проекційного ліхтаря.

І знову м’яке світло настільної лампи повернуло в кімнату затишок.

— Здається, ти вирішив вилікувати мій нежить шокотерапією, — сказав Горн ущипливіше, ніж звичайно, бо він і досі ще відчував страх.

— Шокотерапією, — байдуже повторив Зіррінгауз, глибоко затягуючись сигарою. — Хочеш джину? Я показав тобі своє нове захоплення. Ця лампа мій вірний помічник: вона допомагає моїй фантазії розправляти крила. Зараз я працюю саме над розділом, дія якого відбувається в пустелі. Коли я помічаю, що мій стиль стає сухим, як кактуси на краю Сахари, то змінюю атмосферу: настроюю радіо на Алжір і вмикаю жовте світло.

— Чудово, — сердито кинув Горн, — не забудь поставити дзеркало, щоб ти міг бачити й верблюда!

Вечір, як завжди, пройшов досить весело. Але на душі у Горна було тривожно. Він не знав, чи в цьому винен грип, чи думки про Ірінгса, чи Георгова шокотерапія. На прощання, всупереч своїй звичці, він випив ще кілька чарок міцної гіркої настойки.

Александер прокинувся десь після півночі від важкого кошмару. Він звівся на лікоть і, як це з ним нерідко бувало, ніяк не міг збагнути, де він і що з ним. Він безпорадно оглянувся: крізь високі вікна проникало слабеньке молочно-біле сяйво, при якому обриси предметів у кімнаті тільки вгадувались. Надворі, закриваючи вікна білою пухнастою завісою, слався густий туман, пронизаний місячним промінням. Александер сів, і під ним загрозливо тріснуло хитке ліжко, йому враз пригадалося, де він.