Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

Александер відразу взявся до роботи. Він освітлював стіни, головним чином фундамент з південної сторони, і вперто шукав потайних дверей. Не було сумніву, Якобс так заховав їх, щоб не могла знайти поліція. Однак проморочившись добру годину, він остаточно пересвідчився, що ні з котельні, ні з бункера до підземного ходу пройти не можна.

Александер трохи занепав духом від невдачі, та й жара знесилила його. Проте він був упертий і не хотів здаватися. Він вирішив обстежити фундамент у східному напрямку і через якісь дві комірчини, захаращені автомобільними камерами та порожніми каністрами з-під бензину, проник у винний погрібець. Тут було вже не так жарко. Александер зітхнув з полегкістю. Тут стояло чимало пляшок, вкритих порохом; з крана на протилежній стіні текла вода в широкий похилий жолоб, що розділяв погрібець навпіл. Таким примітивним способом у погребці підтримувалась потрібна температура.

Александер пошукав поміж пляшок і знайшов трохи пепсинового вина, — йому зразу спало на думку, що це вино п’є хіба що Джонні Літт, — і чимало пляшок з содовою водою. Спорожнивши одну з них, Александер відчув, як сили повертаються до нього.

В суміжній комірчині було повно ящиків. Він відломив тріску, бо сірники вже кінчалися, запалив її і спробував пробратися попід стіною. Його увагу привернуло те, як були складені ящики. На перший погляд здавалося, що вони кинуті будь-як, без усякого ладу. Насправді ж це було зовсім не так. Деякі ящики були без дна, і крізь них можна було пролізти, а де-не-де й піднятися по них, як по сходах. Александер, який намагався не шуміти, витратив на подолання цієї барикади більше ніж півгодини.

В одному місці поміж ящиками і стіною прохід був значно ширший. Тут стояв стелаж на шість полиць, заставлених консервними бляшанками.

Те, що консерви зберігалися в такому місці, здалося Александеру кумедним і водночас викликало в нього підозру. Вигадка Якобса була не дуже вдалою: це неодмінно насторожило б першого-ліпшого поліцая. При тьмяному полум’ї тріски Александер уважно розглядав бляшанки: тут були каліфорнійські фрукти, варення з персиків, сливи — все вкрите товстим шаром пороху. Він зняв передній ряд на землю. На четвертій полиці йому кинулась у вічі одна бляшанка з грейпфрутами: вона була чистіша і не заснована павутинням. Він узявся за неї, але не міг зрушити з місця; потім обережно обмацав її. А що, як повернути?..

Він злякано здригнувся: біля самих його ніг провалилася земля. Невеличкий люк опустився вниз, і бляшанки, що стояли на ньому, з гуркотом посипалися в темний отвір. Александер, не гаючись, почав спускатися туди. Серце в нього лунко стукало від юнацького запалу, ноги обережно ступали по щаблях іржавої драбини. Ще крок — і він, відхиливши завіску з мішковини, ступив у кругле приміщення з цементною підлогою, завбільшки таке саме, як кімната для нарад.

«Очевидно, я під східною баштою вілли», — здогадався Александер. Під стелею горіла електрична лампочка, яка, можливо, вмикалася автоматично, коли падав люк, але могло бути також, що внизу хтось є. Крім входу, крізь який Александер потрапив сюди, тут було ще троє дверей; залізна пожежна драбина зводилась прямо вгору і, мабуть, виходила аж у кімнату для нарад.

«Так воно, мабуть, і є, — вирішив Александер, — там якраз стоїть камін. Спеціальний колодязь прорізує всі поверхи, і драбина виходить десь біля каміна. Взагалі-то, якщо не рахувати отих дурних бляшанок, усе зроблено непогано; я виграв би дві години і значно легше добрався б сюди, якби спускався з кімнати для нарад».

«На пожежу — з водою й піском!» — закликав ще добре помітний напис на протилежних дверях. Александер відчинив їх. Як він розраховував, саме за цими дверима мав бути той підземний хід, з якого, за словами доктора Шерца, вийнято тисячу кубометрів землі. Та спочатку він потрапив у невеличке приміщення, що колись, мабуть, правило за «газовий шлюз». У кутку лежав запорошений пожежний шланг, забутий тут ще з війни. За «шлюзом» був підземний хід! Важко описати картину, що відкрилась перед Александером. Це було щось схоже на довгу трубу чи тунель. Хто не заглядав у таку трубу або не побував у тунелі, тому важко уявити цей підземний коридор. Він був весь зацементований, завширшки приблизно метр, висотою — в два метри; через певні інтервали в ньому горіли електричні лампочки. Кінця його не видно було, бо трохи далі коридор звертав убік.

Александер пішов цим коридором; йому було страшно, але впевненість, що кожен крок наближає його до мети, гнала його вперед. В одному місці коридор був трохи ширший, під стінами тут стояло кілька лавок, над якими був написаний заклик: «Неухильно виконуйте вимоги протиповітряної оборони!» Александер ніби навіч побачив незграбного чергового протиповітряної оборони — раніш двірника панської вілли, а тепер поважну персону, звичайно, наці, — як він невправною рукою виводить на стінах: «Спершу гасити пожежі, потім рятувати майно!», «Світло приваблює бомби!» — а потім, уже перед кінцем війни: «Наші стіни впадуть, але наших сердець не зломлять ніколи!» Однак «ланкастери» та «В-17» пощадили цю самотню віллу поблизу Ніколасзе, а її нові господарі розширили маленьке бомбосховище.