Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

Александер пройшов уже чималу відстань, кроків півтораста, як йому вдарив у ніс запах сирої землі. Тут кінчалася зацементована частина коридора, далі стіни й стеля були обшиті дошками, між якими проглядала вкрита мохом земля. Раптом Александер почув за поворотом якийсь звук… помилки бути не могло: хтось іде. Але чи наближаються кроки, чи віддаляються, він не міг розібрати. Поки він гарячково обмірковував, як триматися під час неминучої зустрічі, і стояв, не рухаючись, розгублений і безпорадний, у світлі лампочки з’явився якийсь чоловік. Александер відразу впізнав його. Це був Боббі Копш, який кілька годин тому став найлютішим його ворогом. «Якобс доручив Копшу склеїти долари, оце він досі… — промайнуло йому в голові. — А може, він був у Рут?..»

Боббі підходив усе ближче. Їх розділяло вже метрів двадцять. За спиною Александера горіла електрична лампочка, тому Боббі неважко було впізнати його. Він зупинився, йому треба було добрих п’ять секунд, щоб усвідомити неждану появу Александера. Як і його дядько, він носив грубі парусинові штани, не особливо гарні, зате практичні. З правого боку на них була нашита глибока кишеня і з неї, як завжди, стирчав гайковий ключ, довгий, важкий, з гострими краями. Боббі вихопив ключ, стрибнув уперед і пожбурив ним на Александера.

Важкий ключ влучив Александерові в плече і ледве не перебив ключиці. Але він не відчув болю. Переляк і лють зробили його нечутливим, затьмарили розум. У нього лишився тільки один звірячий інстинкт — знищити, щоб не бути знищеним самому. Схопивши ключ, він рвонувся до Боббі і щосили вдарив його по голові. Дико скрикнувши, той упав.

Александер не затримувався біля нього: він боявся, що цей крик підніме на ноги весь «гарнізон» гаража. Він щодуху кинувся вперед і побачив праворуч двері, обшиті сталевими листами. Двері були замкнені. «Ключі у Копша», — майнула думка, — і він метнувся назад. Александер був як п’яний: ноги його бігли наче самі, незалежно від його волі, те ж саме було і з думками в голові. Він ніби збоку спостерігав себе і дивувався, що може ще бігти і думати. Біля Копша на землі блищали ключі, які, видно, вислизнули з кишені, коли він падав. Александер схопив їх і, задихаючись, побіг до дверей. Йому пощастило: першим же ключем замок відімкнувся.

Александер увійшов і намацав вимикач. Він іще володів собою настільки, що догадався замкнутися зсередини. В кімнаті він побачив креслярські дошки, граверні інструменти, стіл з телефоном, стопку паперу і щось схоже на друкарський верстат. «Ага, он воно що, — подумав він, дихаючи уже спокійніше, — цікаво! Але Рут тут нема».

Праворуч і ліворуч від нього були двері, які вели до приміщень, розташованих паралельно підземному ходу. Двері праворуч були замкнені. Якусь хвилину Александер підбирав ключі. Нарешті відімкнув. Не подумавши, що тут можуть бути сходи, він ступив у темряву — і на весь зріст простягся на купі паперу.

А Горн саме в цей час повертався з боку на бік у неспокійному сні. Гарячкові кошмари, яких він раніше ніколи не знав, тепер невідступно мучили його. Він раз у раз кидався, весь зрошений холодним потом, його нудило, серце шалено колотилось, боліла голова, і знову поринав у важкий сон, сповнений страшних кошмарів. Перед ним з’явився Рудольф з одутлуватим обличчям. Він затулився від Горна руками, які росли й росли до велетенських розмірів; пучки пальців на руках були чорні!

— О господи, — стогнав Горн, — я знаю, що мені верзуться дурниці, і все ж не можу позбутися їх… що ж це таке…

З’явилась голова Георга і засвітилася зеленим, жовтим, а потім зловісним червоним вогнем. Георг відкрив рот і дико, пронизливо закричав. Горн схопився. Цього не витримала б жодна людина! Напруживши всю свою волю, він розплющив очі. Сон зник, але пронизливий звук залишився. Ага, це дзвінок!

Горн схопився з ліжка, накинув халат. Була третя година ночі. За вікном клубочився густий туман, пронизаний якимсь таємничим сяйвом. Дзвінок замовк. «Треба глянути, що там», — вирішив Горн.

В передпокої він відщепнув ланцюжок, відімкнув спочатку звичайний, а потім англійський замок і повільно відхилив двері. Але за дверима нікого не було. Біля порога лежав лист. Горн підняв його.

Повернувшись до кімнати, він засвітив лампу і надірвав конверт. З нього випала маленька записка, написана друкованими літерами.

«Радимо Вам у Ваших власних інтересах, — прочитав Горн, — припинити розслідування потсдамської справи. На знак своєї згоди Ви скажете завтра Вюрцбургеру, що натрапили на інший слід. В суботу на Ваш рахунок у Німецькому банку буде переказано п’ять тисяч марок. В противному разі вам буде те саме, що й Ірінгсові!»