Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

Був кінець липня 1948 року.

Криміналасистент [1] Криміналасистент, криміналсекретар — молодші офіцерські чини західнонімецької карної поліції; криміналкомісар, криміналрат, криміналдиректор — вищі чини. Александер Шенцлін увійшов у під’їзд багатоповерхової будівлі на Карл-Мук-плац, 1. Тут, у будинку «Німецького страхового картелю», містився апарат гамбурзької карної поліції.

Знесилений дорогою по розпеченому сонцем місту, Шенцлін повільно проминув швейцарську, піднявся на кілька низеньких сходинок і на якусь мить спинився перед ліфтом.

Спека надворі була нестерпна, але всередині величезної будівлі стояла приємна прохолода. В будинку було якось незвично безлюдно — щойно почалась обідня перерва. Наче привиди, пропливали вгору кабінки безперервного ліфта, майже всі порожні. Александер зайшов тільки в шосту. Спершись на стінку, він байдуже дивився, як поволі повзуть униз площадки сходів. На мить перед його очима зринув учорашній день: море, променисто-блакитне небо, палюче сонце… Дівчина, засмагла, як і він сам. Хельга…

Александер ледве встиг вискочити з кабінки. Він звернув коридором ліворуч і відчинив двері з тризначним номером.

Криміналсекретар Шмідт, що заступав Александера на час відпустки, мляво повернувся на своєму обертовому стільці.

— Здоров, Александере! Ну, як відпочивалось?

— Дякую, чудово. Була така гарна погода…

— А все інше?

— Інше теж.

Шенцлін вийняв з кишені в’язку ключів, одімкнув свою шухляду в шафі, поклав туди портфель з бутербродами й повалився на стілець. У сусідній кімнаті стукотіла друкарська машинка. Александер глянув на товариша й подумав, що слід було б подякувати за сьогоднішній ранок, хоч у цьому не було нічого особливого: вони завжди при потребі заступали один одного. Але той уже заговорив сам:

— Ти, Александере, не дуже зараз розсідайся, а то потім важко буде встати. Тебе старий викликав.

— А що таке? Щось трапилось?

— Уявлення не маю. Він щойно сам заходив і сказав: зразу ж, як тільки ти прийдеш, негайно…

— А що в нього було на пиці написано?

— А хто його знає… Як звичайно.

Шенцлін, щось буркнувши, встав.

Двері з табличкою «Криміналрат Шульц» були навпроти. Александер постукав.

Назустріч Шенцлінові з-за письмового столу підвівся високий, худий літній чоловік у фіолетовому костюмі. Криміналрат Шульц простяг Александерові руку. Здивований таким незвичайним прийомом, Александер трохи розгубився. Він збирався спинитись біля дверей і офіційним тоном доповісти: «Криміналасистент Шенцлін повернувся з відпустки». Але тепер це вже не годилось. Александер промимрив: «Добрий день», — підійшов до столу і, злегка вклонившись, потис тонку руку начальника.

— Будь ласка, дорогий колего, сідайте! Ну, добре відпочили за два дні? Така чудова погода… Я собі цього вже не можу дозволити: сонце мені шкодить. Ага! Що я вам хотів сказати…

Але йому, видно, зовсім вилетіло з голови, що ж саме він хотів сказати. «Це, мабуть, через спеку, — подумав Александер. — Нащо він погодився зайняти цей кабінет? Вікна на південь… На його місці можна дозволити собі вибирати».

Яскраве полудневе сонце немилосердно пекло крізь шибки. В кімнаті було градусів тридцять. Александер втомленим поглядом окинув некрасиве зморшкувате обличчя, тонку шию і надто широкий паперовий комірець свого начальника. «Кажуть, що чим людина бридкіша, тим вона розумніша, — подумав він. — Якщо це правда, то Шульц має бути генієм».

Криміналрат раптом рвучко встав; обличчя його всіяли великі краплі поту. Скорчив свою звичайну кислу міну і почав ходити вперед і назад біля свого стола. Він не міг сьогодні, за своєю всім відомою звичкою, закласти великі пальці за жилетку, бо через спеку скинув її. Його руки вчепились у лацкани піджака, не знаходячи там надійної опори. Час від часу Шульц кидав на Александера неспокійний погляд.

— Так от. Минулої п’ятниці під керівництвом комісара Бенке була проведена облава в барі «Суматра», чи не так?

— Так, пане криміналрат.

— Ви… теж брали участь?

— Авжеж, пане криміналрат! Ви ж самі призначили людей…