Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

Чоловік у фраку взяв у нього з запобігливою посмішкою квиток і розчинив двері. Почулася приглушена музика.

Александер озирнувся і побачив, що чоловік у фраку натискає якусь кнопку. Це був сигнал про появу гаданого агента поліції. Александер мимоволі посміхнувся: машина працює!

В гардеробі він зняв плащ і оглянув себе в дзеркалі. Цей темний костюм був у нього єдиний. Александер одхилив важку темно-зелену портьєру, і музика залунала на повну силу.

Посеред залу, на підлозі з скляних плиток, кілька пар танцювали слоу-фокс. На підвищенні праворуч грав оркестр з семи чоловік. Нотні пюпітри мали спереду написи: «Бен Гарді». Біля задньої стіни довгастого залу була стойка з напоями. Численні ніші в бокових стінах були заставлені кімнатними рослинами. Ці ніші мали пишні назви: «Кораловий острів», «Хатинка на Борнео», «Ніч у Шанхаї», «Тихоокеанський риф», «Піратський корабель на Янцзи», «Таїті». Тут, видно, попрацював спеціаліст-географ. У кожній ніші горіла лампа іншого кольору: жовта, вогненно-червона, їдуче-зелена, фіолетова, оранжева.

Александер не один тиждень спостерігав за баром і почував себе тут наче у власному домі. Він знав, наприклад, що «Піратський корабель на Янцзи», майже зовсім закритий бутафорськими бортами з круглими ілюмінаторами, має в задній стіні потайні двері, через які, по вузеньких гвинтових сходах, можна вийти у двір. Йому було також відомо, що, коли біля дверей чоловік у фраку натискає кнопку, світло в цій ніші пригасає, попереджаючи про небезпеку.

Але сьогодні все це мало цікавило його. Він поволі пройшов краєм танцювальної площадки, шукаючи вільного місця. В цьому оточенні його висока, струнка постать і засмагле обличчя впадали в очі. Дехто з присутніх одразу впізнав його.

Александер сів у круглій ніші на дві особи і замовив чогось недорогого. Бездумно запалив сигарету. Оркестр грав якусь джазову мелодію; в цьому барі танцювали все, навіть найновомодніші американські танці. Тоді якраз самба досягла європейського континенту. Правда, іноді тут, наче рецидив, лунала оперна арія або класична п’єса. Тоді недоброзичливий свист з ніш, який неважко було відрізнити від схвального свисту в американському стилі, закликав Бена Гарді до порядку.

Що ж тепер робити? З Хельгою все скінчено. Не через те, що він втратив роботу. Це її зовсім не цікавить. Але в неї не вкладається в голові, як він міг таке зробити, — щось подібне вона сказала. Александер сумно подумав, що його начальник, зачерствілий криміналрат, виявив до нього більше розуміння, ніж дівчина, заради якої він, по суті, й поцупив ту сотню. «Не треба було казати їй, за що мене звільнили, тоді б… А втім, цим би я тільки позбавив її зручного приводу для розриву, бо вона б усе одно…»

Александерові думки перебив якийсь кремезний чоловік років сорока п’яти, в світло-сірому костюмі в дрібненьку клітку, що спинився перед його столиком.

— Пробачте, це місце не зайняте?

— Ні. — Александер жестом запросив незнайомого сідати. — Будь ласка.

Той сів. Александер крадькома поглядав на нього збоку. В незнайомого була велика голова з широким лобом і величезною лисиною, що вилискувала зеленим у світлі лампи. Темні, густі брови; м’ясистий ніс. Новий гість замовив собі півпляшки мозельського. Кілька тижнів тому про таку річ годі було й думати, але тепер з’явилось багато дечого з прихованих запасів. «Дехто позбувся всього в цій девальвації, — подумав Александер, — а інші понапихали повні кишені. Я ніколи не належатиму до тих, що вміють скористатися з моменту. Я, видно, надто дурний для цього. Три роки голоду, а зараз, коли можна пожити по-людському, немає грошей. Невдаха… От ще й роботу втратив».

Його сусід попивав вино маленькими ковтками. Нараз він обернувся так несподівано, що Александер не встиг відвести погляд, і сказав приємним низьким голосом:

— Ну що, друже мій? Топимо в чарці самотність?

Александерові не довелось відповідати, бо в цю мить велика люстра у залі погасла і оркестр замовк. Звідкись вихопився сліпучо-білий промінь прожектора, поблукав по стінах і нарешті намацав постать високого чоловіка в бездоганному фраку, який стояв посеред танцювальної площадки.

Чоловік вклонився:

— Дами і панове! Зараз перед вами виступить Соня Роте, відома зірка колишньої берлінської естради «Скала». Вона щойно повернулась з Мадріда і привезла «Танець на вулкані».

Промінь прожектора став зеленувато-блакитним, і, осяяна цим таємничим світлом, на площадку вийшла «зірка». В ту ж мить в оркестрі пролунав барабанний дроб, який бурхливо наростав. Оркестр Бена Гарді зчинив оглушливий шум. Виття саксофона перекривали здавлені зойки труби, на якій віртуозно грав сам капельмейстер. Але головну партію вів усе-таки великий барабан, глухий гуркіт якого супроводжувався червоними спалахами під скляною підлогою. Це ефектне поєднання музики й світла, очевидно, мало зображувати вулкан.