Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

Шульц, видно, вже пригадав.

— Ага. Так, так… Ваша правда, звичайно… — пробурмотів він і знову почав ходити по кімнаті. Його черевики рипіли при кожному кроці.

Александер нерухомим поглядом дивився просто перед себе. Сонце накреслило на лінолеумі хрест віконної рами. Чого це старий від нього хоче? Чому в нього такий збентежений і безпорадний вигляд?

Александер любив його, незважаючи на негарну зовнішність. З Шульцом було набагато легше, ніж з Бенке — безпосереднім начальником Шенцліна, грубим солдафоном. Шульц був людина добродушна, хоч і надміру недовірлива. Що це з ним сьогодні? Спершу такий дружній прийом, а тепер оця тривожна мовчанка… Усе це таке незвичайне; було над чим задуматись. Але саме до цього Александер зараз був нездатний. Гнітюча спека, важке, насичене пилюкою повітря наче паралізували його думки.

Криміналрат раптом зупинився. Він знесилено опустився в крісло, взяв жовтий олівець і почав нервово і неуважливо крутити його в руці. Шенцлін неспокійно поглядав на олівець. На лобі в нього поволі виступали крапельки поту.

— Так от, любий мій Шенцліне, я буду вам дуже вдячний, якщо ви мені розповісте з усіма подробицями, як пройшла облава в барі «Суматра».

— Охоче, пане криміналрат. Тільки… я думав, що комісар Бенке вже подав рапорт…

— Авжеж, подав. Ви мене не зовсім зрозуміли. Я хотів би дістати від вас цілком неофіційну, особисту інформацію. Ваші враження, спостереження… Ви ж знаєте, я люблю збирати відомості з різних джерел. Може, ви помітили якусь дрібницю, що пройшла повз увагу Бенке. А така дрібниця якраз може виявитись важливою, розумієте?

Александер нічогісінько не розумів. У нього поволі наростало якесь важке, неприємне почуття. Що це старий плете? Чому він так дивно поводиться? Раптом Александер пригадав, і його мозок почав гарячково працювати: «Як я міг забути хоч на одну мить? Чому старий так допитливо поглядає на мене? Це він справді чи мені тільки ввижається? Який тісний комірець!.. Ох, ця проклятуща спека… Треба зараз щось сказати…»

— Це було так, пане криміналрат. Шмідт перший помітив у коридорі, що веде до кухні, добре замасковані двері. Уся стіна там оббита зеленою тканиною. Шмідтові впало в очі, що оббивка в одному місці прикріплена не цвяхами, а кнопками. Там і були ті двері. Ми зразу ж висадили їх і ввійшли. Там сиділо п’ять чоловіків. Вони не чинили ніякого опору. Посеред кімнати стояв стіл, на ньому чемоданчик… Такий маленький чемоданчик…

— А що в ньому було?

— Маленькі скляні ампулки, запаковані у вату. Ми зразу побачили, що то морфій. Тоді ще білий порошок, без жодних написів. Комісар Бенке вирішив, що це кокаїн. Потім ми знайшли в спинці крісла гроші. Для чого вони їх ховали, не знаю. Хіба ж вони не розуміли, що ми…

— Добре… А вам нічого незвичайного не впало у вічі? Ви самі, особисто, ще чогось такого не помітили?

— Ви маєте на увазі чемодан чи арештованих?

— Ні, мене зараз цікавить головним чином те, що було знайдено.

Александер блискавично усе зважив. Це ж не рапорт, це справжній допит! Тільки б не виявити своєї тривоги. Старий нічого не знає, а то б він давно вже сказав!

— Помітив, пане криміналрат.

— Ну, ну?..

— Мені дали ті гроші перелічити, і я звернув увагу, що там було у десять-дванадцять разів більше, ніж коштує вміст чемоданчика на чорному ринку.

— Ви можете це так точно визначити?

— Я ж півроку служив у відділі наркотиків, пане криміналрат.

— Ах, так! Ну, а як ви це пояснюєте?

— Мабуть, у чемоданчику були тільки зразки, а насправді йшлося про значно більшу кількість. Отже, нашим дальшим завданням було встановити, де ж головна партія товару…

Александер замовк: він побачив, що Шульц його зовсім не слухає.

— Отже, у вас склалось враження, що там надто багато грошей?

Шенцлін раптом з болісною ясністю відчув усю двозначність цього запитання. В ту ж мить він збагнув, нащо його викликав старий. І зрозумів, що справа програна. Хтось, очевидно, бачив… Його кар’єра в поліції скінчилась.

Александера пройняв піт. Він на мить відкинувся на спинку стільця. Кінець…

— З мене, мабуть, не вийшло б доброго слідчого. Не мучте мене, Шенцлін, признайтесь, що ви, рахуючи гроші, взяли з пачки сотню.

— Так. Признаюсь.

— Чудово. Та й даремно було б заперечувати. Справа в тому, що це бачив Бенке. Гроші ви, звичайно, витратили на відпустку або ще на щось… Стара історія… А я був про вас кращої думки. Так, так, кращої! Ви мене гірко розчарували…