Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

Ірінгс зразу ж побачив, що він потрапив у бібліотеку. Вздовж стін стояли широкі, високі шафи, повні книжок. На якусь частку секунди в Ірінгсові прокинулась його постійна жадоба знань, яку йому ніколи не вдавалось заспокоїти. Яка шкода, що він прийшов сюди тільки у службовій справі! В цих шафах можна було б цілий день ритись.

— Прошу, колего, сідайте! — люб’язно сказав доктор Шерц, показавши на вигідне крісло. Навпроти крісла стояв масивний дубовий столик, за яким сів він сам.

Комісар Ірінгс тим часом підійшов до вікна і кинув погляд надвір. У нього це вже стало твердою звичкою, майже інстинктом — складати собі якомога повніше уявлення про місце, куди він потрапив. Але від того, що він побачив зараз, йому на хвилину перехопило дух: крізь оголене гілля великого саду добре видно було довгий двір гаража, посеред якого стояв світло-сірий бетонний куб. Це ж та сама контора, про яку згадували в кабінеті доктора Горна! Ірінгс одразу зрозумів, що він попав до Якобсової вілли і що відділ у справах фальшивомонетників і ХІІ-а натрапили на слід тієї самої банди.

— Прошу! Чого ж ви не сідаєте, — повторив своє запрошення доктор Шерц.

Ірінгс відступив од вікна, обійшов столик і опустився в крісло. В голові у нього все змішалося. А що, коли просто оглушити цього типа? Прямо перед ним на столі стояв телефон. Можна було б зразу подзвонити в президіум. За чверть години у ворота влетять два десятки машин з поліцаями, і вони тут усе догори дном перевернуть.

Ірінгс не довго думав, коли треба було пустити в хід кулаки. Він проводив половину свого робочого часу в шинках і різних кишлах і завдячував своїми успіхами не тільки тому, що крізь пальці дивився на дрібних шахраїв і це допомагало йому ловити великих. Не один раз йому вдавалось досягти своєї мети добрячим боксерським ударом. Але в даному випадку це навряд чи годилось. Бо цілком можливо, що телефон не підключено до міської мережі, і тоді…

— По-моєму, — почав доктор Шерц, — я вам уже продемонстрував своє довір’я, привізши вас сюди. Тому я думаю, що можна б уже відмовитись від нашого інкогніто. Мене звуть Шерц, доктор Ульріх Шерц.

«Той самий суб’єкт, що здавав Вольфові гараж. Видно, грає тут немалу роль», — подумав комісар.

— Мене звуть Крюгер, Ганс Крюгер. Я, звичайно, сподіваюсь, пане доктор Шерц, що ви не зловживете знанням мого імені.

— Безумовно, безумовно, пане Крюгер. Це я просто так, для звертання. Але я думаю, що час перейти до діла. Значить, як ви мені вже недавно сказали в «Черепасі», ви даєте вісім процентів?

— Саме так. Сподіваюсь, що на цій основі ми зможемо домовитись. Якщо ж ви наполягатимете на ваших десяти, то мені дуже шкода, що я вас даремно потурбував. Загалом ваші банкноти мають досить гарний вигляд, але в них є різні дрібні косметичні дефекти: мені не подобаються водяні знаки, та й у гільйоширній сітці є деякі неточності — звичайно, їх видно тільки в лупу, але все ж таки…

Доктор Шерц злегка посміхнувся.

— У гільйоширній сітці… Хто ж це помітить? А як має виглядати справжній водяний знак — мало хто знає. Головне — аби він взагалі там був.

Там, де треба було поторгуватись, Ірінгс почував себе як риба в воді. І він натискав на всі педалі, щоб не видати себе. Тільки б вибратись звідси цілим!

— Цілком вірно, — кивнув він, — і я б вам дав без довгих слів десять процентів або й усі дванадцять, якби… якби ми жили в Західній Німеччині. Але, самі розумієте, ми не можемо не зважати на додатковий риск при транспортуванні…

— Ну, добре, — несподівано поступився доктор Шерц, — згоден, згоден. Щодо мене, то навіть охоче. Я тільки не можу вам твердо обіцяти, що мій довіритель погодиться прийняти ваші умови. А тепер головне: які суми ви сподіваєтесь збувати?

Ірінгс задумався. Така несподівана поступка партнера не сподобалась йому. Погляд комісара блукав по кімнаті. Останнє проміння призахідного сонця химерно переломлювалось у скляних дверцятах високих книжкових шаф.

— Це буде видно, пане доктор. Тисячі дві-три на день. Але поки що, на перший раз, я хотів би взяти у вас… ну, скажімо, сто тисяч. При цьому я хотів зробити вам таку пропозицію: половину ви даєте за готівку, решту — в кредит. Я виплачую вам чотири тисячі марок одразу, а решту чотири тисячі — через кілька днів. Що ви на це скажете? Ви б допомогли моїй групі, так би мовити, зіп’ястись на ноги.

— Це не пропозиція, а здирство, — сердито сказав доктор Шерц. — Хто мені гарантує, що я справді одержу решту чотири тисячі?