Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

— А що ж вам поперек дороги стало? — спитав він досить приязно.

Йордан не відповів. Він поставив на стіл дві чарки, відіткнув неповну пляшку горілки і тремтячою рукою наповнив чарки, розливаючи горілку на стіл.

— Вип’ємо по одній? — запропонував він ревізорові.

— Дякую, не хочу, — відповів той. — Та й вам я б не радив.

— Е, — сказав Йордан, — мені вже все одно. — Він гикнув. — Так чи так — все одно капут. Ви ж із сповідальні?

— Ні, звідки ви взяли?

— Хіба ви не по подушне? Хе-хе-хе… Не по… по душі?

— Та ні. Подушне? Тепер такого нема, просто — податки. — Ревізор засміявся, хоч усе це вже почало його дратувати.

Йордан одним духом вихилив свою чарку і похитав головою.

— Тоді я вам нічого не скажу. — Він подивився на ревізора сумним поглядом побитої собаки і почухав скуйовджену голову.

— А чому? — спитав той, аби щось сказати. «Хоч би вже скоріше хто прийшов та забрав його», — думав він. Йордан узяв другу чарку і теж вихилив. По його запалих щоках скотилися дві сльози, і він витер їх рукою. Потім нахилився над столом:

— Тільки нікому не кажіть!..

Раптом обличчя Ете пересмикнулось, і він верескливо захихикав, його маленьке, висхле тіло тряслося від нестямного реготу.

— А-а-а, це все дурниці, дурниці! — кричав він, тупцюючи по кімнаті.

Раптом відчинилися двері, і ввійшов Руді Якобс. Йордан підбіг до нього і ткнув гострим пальцем йому у живіт.

— Це наш бос, — відрекомендував він його з серйозною міною. — А цей пан — з податкового управління. А, я бачу, ви вже знайомі. Ну, то бувайте здорові, я вже йду, чуєте, я пішов — хи-и-и-хи-хи-хи-хи-хи-хи!..

— Ходімо, Ете, — сказав Якобс і схопив його за руку. — Ходімо, Ете, — повторив він і повів його, як малу дитину. Надворі Йордан покірно біг поруч з ним. Вони пройшли через великий гараж і вийшли в сад.

— А куди ми йдемо? — злякано спитав Йордан, але відповіді не було. Якобс тільки міцніше стиснув його руку.

— Я далі не піду, — уперся Ете, — ні, ні, я з тобою далі не піду, Руді!

— Ану цить! — гримнув шеф і потяг його за собою. Йордан спіткнувся й упав, але зразу ж схопився.

— Не піду! — пронизливо заверещав він, зовсім протверезівши від переляку. — Не піду! Пусти мене! Пусти! Пусти-и-и!

Якобс знизав плечима і відпустив його. «Забагато галасу», — подумав він, відступив на півкроку назад і, не замахуючись, сильно вдарив Йордана в обличчя — раз, і вдруге, і втретє. Старий, навіть не скрикнувши, повалився на землю. Якобс підняв його, гидливо зморщив носа, кинув його, як мішок соломи, на плече і пішов до вілли, не зігнувшись під своєю легкою ношею.

Того ж дня годині о четвертій на польовій дорозі, що проходила повз Якобсів сад, різко спинився темно-сірий б’юїк. Відчинились дверцята, і з машини вийшли комісар Гергард Ірінгс і чоловік років п’ятдесяти в окулярах з світлою оправою.

Через хвіртку в мурі вони ввійшли в сад, і Ірінгс побачив трохи віддалік великий будинок, сірі кам’яні стіни якого обплітав дикий виноград. Комісар, який кохався в старовинній архітектурі, звернув увагу на те, що архітектор застосував деякі староримські елементи. Будинок мав портал з двосхилим дахом, який підтримували дві колони. Плоска покрівля самої вілли була обгороджена трохи важкуватою балюстрадою. На північно-східному розі височіла вежа — кругла вежа, яка, правда, мало пасувала до стилю будови. Крім того…

Гергард Ірінгс зусиллям волі стримав свою цікавість; він згадав, що повинен бути дуже обережним і зібрати все своє самовладання, щоб не збудити підозри в супутникові. Бо Ірінгсові було ясно: на такого битого і хитрого шахрая він ще ніколи не натрапляв. Правда, той привіз його до себе… Спершу вони їхали на розбитому, деренчливому опелі. Капот машини був стягнутий ременем, і вся вона, забризкана грязюкою й химерно розмальована рудими плямами шпаклівки, дуже пасувала до загального вигляду Мулакштрасе, де вона якийсь час стояла. На цій машині вони проїхали людними вулицями центру на захід, через Бранденбурзьку браму, і біля Тріумфальної колони звернули ліворуч. Біля вокзалу «Зоопарк» пересіли в іншу машину і стрілою помчали спершу по Кантштрасе, потім по Афус.

Широкими сходами вони піднялись на третій поверх і пройшли довгим коридором. Доктор Шерц відчинив передостанні двері і пропустив свого гостя вперед.

Комісар опинився у великій кімнаті, — добрих шістдесят квадратних метрів. Крізь два високих вікна лилось світло сірого дня, що блідими смугами падало на підлогу, вкриту посередині пухнастим турецьким килимом.