Маріо П’юзо - Хрещений батько

Він підійшов до ліжка, на якому лежав Ніно. Відкриваючи свою валізку, він мовив до Джоні:

– Дякую вам за чек, котрого ви надіслали мені як консультантові. То було забагато. Я стільки не заробив.

– Чорт візьми, не заробили, – відповів Джоні. – Проте забудьмо, то було дуже давно. Що з Ніно?

Джуліс швидко перевірив серцебиття, пульс і зміряв тиск. Він витяг із валізки шприц, заштрикнув голку в руку Ніно і зробив укол. Сонне обличчя Ніно втратило свою воскову блідість, щоки порожевіли, немов кров швидше зашугала у його судинах.

– Діагноз дуже простий, – жваво зазначив Джуліс. – Я вже обстежував його і брав аналізи, коли йому вперше зробилося недобре по приїзді сюди. Я тоді перевіз його в лікарню, поки він не очуняв. У нього діабет в слаборозвиненій формі, нічого серйозного, якщо регулярно приймати ліки, дотримувати дієти і тому подібне. Та він вперто нехтує хворобою. До того ж він твердо вирішив допровадити себе пиятикою на той світ, його печінка відмовляє, а тоді відмовить і мозок. Зараз він у стані помірної діабетичної коми. Я б радив негайно забрати його звідси і здати.

Джоні відлягло. Адже немає нічого серйозного, Ніно має лише стежити за собою.

– Ви маєте на увазі: відвезти його до одного з тих закладів, де відучують від алкоголю? – перепитав Джоні. Джуліс підійшов до бару у віддаленому кутку приміщення і налив собі віскі.

– Ні, – відказав він. – Я маю на увазі інше: здати його в божевільню.

– Не смішіть мене, – не повірив Джоні.

– А я не жартую, – відповів Джуліс. – Я не знаю всіх психіатричних премудрощів, проте що треба, знаю, адже це частина моєї професії. Вашого друга Ніно можна ще повернути в доволі добру форму, коли не занадто ушкоджено печінку, про що ми не в змозі судити із впевненістю, аж поки не зроблено розтин. Справжня біда у нього з іншим – із головою. Фактично його не обходить, житиме він чи помре, не виключено, що він шукає смерті. І якщо не виправити цього, він безнадійний. Отож я й кажу: здайте його, хай пройде необхідний курс лікування психіки.

У двері постукали, і Джоні пішов відчиняти. Прийшла Люсі Манчіні. Вона кинулася Джоні в обійми і розцілувала його.

– Ой, Джоні, яке щастя знову побачитися з тобою.

– Так, багато води збігло.

Він відзначив, що Люсі змінилася. Вона наче стала стрункіша, її вбрання стало до біса ліпшим, і вдягалася вона з кращим смаком. Люсі мала тепер коротку хлоп’ячу зачіску, яка була їй до лиця. Вона мала кращий і молодший вигляд, ніж будь-коли, відколи він її знав, і йому навіть майнуло, що вона могла б скласти йому компанію отут, у Лас-Вегасі. Хіба не приємно поволочитися трохи зі справжньою дівчиною? Та перед тим, як зачаровувати її, Джоні згадав, що Люсі крутила любов із лікарем. Отже, це виключалося. Тому він просто всміхнувся їй по-дружньому і запитав:

– А за якою такою потребою ти ходиш по ночах до Ніно в номер, га?

Вона штовхнула його в плече.

– Просто я почула, що Ніно захворів і Джуліс пішов до нього. Хотіла побачити, чи не можу чимось допомогти. З Ніно все гаразд, хіба ні?

– Безперечно, – сказав Джоні, – він оклигає.

Джуліс Сігал, що недбало розвалився на дивані, не стерпів:

– Авжеж, оклигає, чорти б його оклигали. Я пропоную нам усім зачекати, поки Ніно не прийде до тями. А потім ми всі маємо умовити його на лікування. Люсі, він тобі симпатизує, може, послухається хоч тебе. Джоні, якщо ви його справжній друг, підтримайте нас. Інакше невдовзі печінка старого Ніно стане експонатом номер один у медичній лабораторії якого-небудь університету.

Джоні був неприємно вражений цинізмом лікаря. Та хто він, у біса, такий, щоб стільки брати на себе? Джоні почав було говорити, та цієї миті з ліжка почувся голос Ніно:

– Ей, старий, а де ж випивка?

Ніно сидів на ліжку. Він ошкірив зуби до Люсі й мовив:

– Гей, дитинко, підійди до старого Ніно. – І він простягнув до неї широко розкриті обійми. Люсі присіла на краєчок ліжка й обняла його. На диво, Ніно на вигляд аж ніяк не було зле, майже нормально. Ніно клацнув пальцями:

– Нумо, Джоні, налий мені випити. Ще не пізно. А де, у біса, мій гральний стіл?

Джоні добряче потягнув зі своєї склянки і відказав:

– Тобі не можна пити. Лікар забороняє.

Ніно враз насупився.

– Пішов він, мій лікар туди-сюди… – А потім напустив на обличчя вираз театрального каяття. – О, Джулісе, це ти! Це ж ти мій лікар, правда? Я не мав тебе на увазі, старий друже. Слухай, Джоні, принеси мені випивку або я сам встану з ліжка і сам візьму її.