Маріо П’юзо - Хрещений батько

– Так ми ні до чого не добалакаємося, – заявив Майкл. – Ну, може, я справді один із тих старомодних консерваторів, яких чимало у твоєму містечку. Я мушу дбати про себе сам. Бо уряд насправді не дуже багато робить для свого народу, повинен був би робити, але ж насправді це не так. Можу лише сказати, що я мушу допомагати батькові, мушу бути на його боці. А тобі треба вирішити, чи хотіла б ти пристати на моє. – Він посміхнувся їй. – Здається, я даремно завів розмову про одруження.

Кей поправила постіль.

– Не знаю, як там одруження, але я не мала нікого протягом двох років і не збираюся так легко відпускати тебе. Ану йди сюди, Майкле!

Коли вони вже знову були в ліжку, в темряві, вона прошепотіла:

– Ти віриш, що я нікого не мала відтоді, як ти зник?

– Вірю, – запевнив Майкл.

– А ти? – спитала вона ще тихше.

– Я мав. – Майкл відчув, як вона напружилася. – Але не останні півроку.

Він не збрехав. Кей була першою жінкою, з якою він ліг у ліжко після вбивства Аполлонії.

З вікна розкішного номера виднілася помпезна фальшива країна чудес, яку зварганили відразу ж за готелем; пересаджені пальми освітлювали гірляндами оранжевих лампочок, два величезні плавальні басейни ряхтіли густою голубінню у світлі пустельних зірок. Піски і кам’янисті скелі оточували Лас-Вегас, який угніздився в неоновій долині. Джоні Фонтане відпустив із руки важку, чудово оздоблену портьєру і відійшов від вікна.

Спецнаряд з чотирьох осіб: старший групи, здавач карт – дилер, ще один «запасний» дилер і офіціанточка з нічного клубу в костюмчику, який мало що приховував, – готували стіл для приватної розваги. Ніно Валенті, з простою склянкою віскі у руці, розвалився на дивані в тій частині номера, яка слугувала вітальнею. Він дивився, як люди з казино збирали гральний стіл з шістьма м’якими стільцями довкола його зовнішнього краю, що мав вигляд великої підкови.

– Грандіозно, грандіозно, – невиразним, хоча й не зовсім п’яним голосом повторював Ніно. – Джоні, нумо зіграймо проти цих виродків. У мене щаслива рука. Ми дамо їм бубни з червою.

Джоні сидів навпроти нього на ослінчику під ноги.

– Ти ж знаєш, що я не бавлюся в азартні ігри. Ніно, як ти почуваєшся? – запитав Джоні.

– Чудово, – посміхнувся йому Ніно. – Опівночі до мене завітають курви, тоді повечеряю і знову сяду за гральний стіл. Чуєш? Я зірвав тут найбільший куш – майже п’ятдесят тисяч – на мене тут цілий тиждень дивилися чортом.

– Атож, – озвався Джоні Фонтане. – А кому ти залишиш твої тисячі, коли загнешся до бісової матері?

Ніно спорожнив свою склянку.

– Джоні, де, в бісового батька, ти набув своєї репутації бабія? Ти ж як молокосос. Їй-богу, Джоні, туристи в цьому місті мають більше втіхи, ніж ти.

– Ага, – озвався Джоні. – Тобі допомогти дістатися столу?

Ніно ледве підвівся і сів на диван, рішуче опустивши ноги на килим.

– Сам впораюся, – відказав він, випускаючи склянку на підлогу. Ніно встав і пройшов доволі твердо до грального столу. Дилер уже був напоготові. Старший групи стояв за дилером і чекав. Запасний здавач карт вгніздився на стільці осторонь від столу. Офіціанточка, подавачка коктейлів, всілась напохваті, щоб не пропустити жодного знаку від Ніно Валенті. Ніно постукав кісточками пальців по зеленому столу.

– Жетони, – велів він. Старший витяг із кишені блокнот, заповнив сторінку і поклав її разом з невеликою авторучкою перед Ніно.

– Прошу, містере Валенті, – мовив він. – Як завжди, починаємо з п’яти тисяч.

Ніно нашкрябав на папірці внизу свій підпис, старший поклав розписку собі в кишеню і кивнув дилерові.

Дилер навдивовижу спритними пальцями витяг купки чорно-золотавих стодоларових жетонів із вроблених у столі гнізд. Не пройшло й п’яти секунд, як перед Ніно вже стояло п’ять рівних стовпчиків стодоларових жетонів – по десять штук у кожному стовпчику.

На зеленому сукні було позначено шість білих квадратів, трохи більших за гральні карти, проти кожного місця для гравця. Ніно зробив ставки – по одному жетону – на три з цих квадратів, отже, він грав у три руки по сто доларів. Він відмовився підвищувати ставку по всіх трьох номерах, а дилер засвітив шістку – програшну карту, отже, дилер програв. Ніно згріб свої жетони і позирнув на Джоні Фонтане.

– Ось як треба починати вечір, чи не так, Джоні?

Джоні посміхнувся. Зазвичай такі гравці, як Ніно, під час гри не підписували розписок. Для високої клієнтури достатньо й усної домовленості. Можливо, в казино побоювалися, що Ніно, напившись, не пам’ятатиме своїх ставок, їм було невтямки, що Ніно ніколи не забував.