Марио Пьюзо - Сицилієць

Інші бандити Ґільяно скочили на ноги, наставляючи на прибульців зброю. Андоліні, не встаючи із землі, підняв руки й роззирнувся, благаючи їх очима. Другий picciotto потягнувся був по свою зброю, але Пассатемпо, який стояв у нього за спиною, радісно шкірячись, розрядив свого пістолета йому в голову. Горами покотилося відлуння пострілів. Ніхто не рушив із місця, блідий Андоліні трусився від страху, Пассатемпо не опускав зброї. А тоді Ґільяно тихо мовив від краю скелі:

— Позбудьтеся тіл і прив’яжіть Мальпело до дерева, поки батько не прийшов.

Тіла загорнули в бамбукові сітки й віднесли до глибокої ущелини. За ними вниз полетіло каміння за старим забобоном: щоб сморід не піднявся. То було завданням Пассатемпо, який позабирав із тіл усе цінне, перш ніж поховати їх. Ґільяно весь час доводилося боротися з огидою до Пассатемпо. Ніякі роз’яснення не могли перетворити цю тварину на лицаря.

Уже в сутінках, годин за сім потому, до табору нарешті привели батька Ґільяно. Стефана Андоліні відв’язали від дерева й притягнули до печери, освітленої гасовими лампами. Батько Ґільяно розлютився, побачивши, у якому той стані.

— Цей чоловік — друг мені, — сказав він синові. — Ми обидва працювали на Хрещеного батька в Америці. Я сказав йому, що він може приєднатися до твоєї банди, що до нього добре поставляться.

Він потиснув руки Андоліні.

— Я перепрошую. Мій син, певно, щось не так зрозумів або ж наслухався чуток про тебе.

На мить батько замовк, збентежений. Йому було боляче бачити давнього друга таким переляканим: Андоліні ледве на ногах тримався.

Убивця був упевнений, що його стратять. Що все це — фарс. Від того, як напружилися м’язи, готові прийняти кулі, боліла шия ззаду. Він мало не плакав від власної необачності, через яку недооцінив Ґільяно. Те, як швидко бандити розправилися з двома його picciotti, насправді шокувало рудого.

Синьйор Ґільяно відчував, що його син — смертельна небезпека для його друга.

— Турі, чи я часто чогось у тебе прошу? — спитав він його. — Якщо ти маєш щось проти цього чоловіка, вибач йому й відпусти. Він був добрий до мене в Америці й надіслав тобі на хрещення подарунка. Я довіряю йому й ціную його дружбу.

— Тепер, коли ти визнав його, — відповів Турі, — до нього ставитимуться як до почесного гостя. Якщо він схоче залишитись у моїй банді — ласкаво прошу.

Батька Ґільяно відвезли в Монтелепре верхи, щоб він зміг заночувати у своєму ліжку. А коли він поїхав, Ґільяно поговорив зі Стефаном Андоліні наодинці.

— Я знаю про вас із Канделерією, — мовив він. — Ти шпигував для дона Кроче, коли приєднався до його банди. Канделерія загинув через місяць, його вдова пам’ятає тебе. З того, що вона мені розповідала, неважко зрозуміти, що сталося. Ми, сицилійці, знаємося на розв’язанні загадок зради. Банди вигнанців зникають. Влада стає на диво розумною. Я сиджу на своїй горі та весь день міркую. Я думаю про владу Палермо — раніше вони не були такі меткі. А тоді дізнаюся, що міністр юстиції в Римі й дон Кроче змовилися. І ми з тобою знаємо, що розуму дона Кроче стане на них двох. Отже, це саме дон прибирає бандитів з дороги для Рима. Тоді я думаю, що скоро прийде моя черга й до мене навідаються його шпигуни. І от я чекаю, і чекаю, і дивуюся, чого це дон так тягне. Бо ж я без зайвої скромності — найцінніша здобич із них усіх. А тоді сьогодні бачу вас трьох у свій бінокль. І думаю: «Ха, це ж знову Мальпело. Я буду йому радий». Але я все одно мушу тебе вбити. Щоб не засмучувати мого батька, твоє тіло просто зникне.

Стефан Андоліні на мить забув про страх.

— Ти обдуриш власного батька? І ти називаєш себе сином Сицилії? — закричав він і плюнув на землю. — Тоді вбий мене й лети просто в пекло.

Пішотта, Терранова та Пассатемпо теж були ошелешені. Але Ґільяно вже дивував їх раніше багато разів. Він був такий чесний, так пишався тим, що дотримується слова, завжди говорив про справедливість для всіх, а тоді раптом робив щось таке, що їм здавалося лиходійством. Не те щоб вони були проти вбивства Андоліні: хай вб’є сотню таких Андоліні, тисячу. Але зрадити слово, що він дав батькові, обдурити його — цього не можна було пробачити. Тільки капрал Сільвестро, схоже, зрозумів його.

— Він ставить під небезпеку життя нас усіх тому, що його батько має м’яке серце, — сказав він.

— Покайся перед Господом, — тихо мовив до Андоліні Ґільяно й зробив знак Пассатемпо. — Маєш п’ять хвилин.

Руде волосся Андоліні, схоже, стало дибки. Він рвучко заговорив: