Марио Пьюзо - Сицилієць

У цю першу мить Ґільяно втратив і себе, і свій світ. Тіло Ла Венери було таке пишне, горіло такою спекою, що вона пронизувала його до кісток. Груди в неї були повніші, ніж він міг собі уявити: чорна вдовина сукня приховувала й захищала їх. Побачивши ці кулі плоті, він відчув, як кров вдарила йому в голову. А тоді вони вже кохалися на підлозі, одночасно роздягаючись. Вона все шепотіла: «Турі, Турі», — наче в агонії, але він мовчав. Загубився в пахощах, жарі, повноті її тіла. Коли вони закінчили, жінка відвела його в спальню, і там вони кохалися знову. Хлопець не міг повірити в ту насолоду, яку він знайшов у її тілі, власна капітуляція навіть викликала в нього розпач, який втішало тільки те, що вона віддавалася йому ще завзятіше.

Коли Турі заснув, Ла Венера довго вдивлялася в його обличчя, закарбовувала в пам’яті зі страху, що може вже ніколи не побачити його живим. Вона ще пам’ятала останню ніч із чоловіком перед його смертю: після кохання вона відвернулася, заснула й відтоді не могла згадати тієї солодкої маски, на яку перетворюється обличчя кожного коханця. Відвернулася тому, що вже не могла терпіти боязкої нервовості чоловіка, коли він навідувався додому, його страху перед пасткою, який не давав йому спати, того, як він підскакував, коли вона вставала з ліжка, щоб приготувати їжу чи щось зробити. Тепер Ла Венера дивувалася спокою Ґільяно й любила його за це. Любила його, бо він, на відміну від її чоловіка, не приносив до ліжка зброю, не переривав пестощів, щоб прислухатися, чи не блукають поблизу вороги, не пив і не курив, щоб звірити їй свої страхи. Турі говорив м’яко, але насолоді віддавався з безстрашною, концентрованою пристрастю. Вона тихо підвелася з ліжка, а він навіть не поворухнувся. Ла Венера трохи зачекала, а тоді пішла на кухню, щоб приготувати йому найкращу свою страву.

Коли Ґільяно вранці йшов від неї, він вийшов із головного входу безтурботно, однак сховавши під кожухом свої пістолети. Сказав, що до матері не заходитиме, і попросив попрощатися за нього, щоб вона знала, що з ним усе гаразд. Удову злякала така нахабність, вона не знала, що в нього в місті маленька армія, не помітила, що він кілька хвилин тримав двері відчиненими, перш ніж вийти, щоб попередити Пішотту й унеможливити зустріч із карабінерами.

Ла Венера поцілувала його зі зворушливою сором’язливістю й прошепотіла:

— Коли ти прийдеш до мене знову?

— Коли навідаюся до матері, після того прийду до тебе, — відповів він. — А в горах щоночі бачитиму тебе уві сні.

Ці слова заповнили її всеохопною радістю: вона зробила його щасливим.

Жінка зачекала до полудня, а тоді пішла до матері Ґільяно. Марії Ломбардо було варто тільки побачити її обличчя, щоб зрозуміти, що сталося. Ла Венера виглядала на десяток років молодшою. У її темно-карих очах танцювали чорні цятки, щоки рожевіли й уперше за майже чотири роки вона була вбрана не в чорне. На ній була святкова сукня, облямована оксамитом, — такі вдягають дівчата на зустріч із матір’ю коханця. Марія Ломбардо відчула вдячність до подруги за її відданість та мужність і задоволення від того, що її плани так вдало втілилися. Це так чудово склалося для її сина — жінка, що ніколи не зрадить, яка ніколи не заявлятиме на нього прав. Хоча мати палко любила Турі, вона не ревнувала його. Крім хіба що моменту, коли Ла Венера розповіла, що приготувала для нього найкращий свій пиріг із м’ясом кролика та шматками зрілого сиру, густо посипаними перцем, і що Турі їв за п’ятьох і присягнувся, що ніколи нічого смачнішого не куштував.

Навіть на Сицилії, у землі, де чоловіки вбивали один одного з тою ж лютою завзятістю, з якою іспанці б’ють биків, убивче безумство жителів Корлеоне завдавало людям жаху. Супротивні родини винищували одна одну у сварці за одне оливкове дерево, сусіди позбавляли один одного життя за те, що хтось узяв більше води із загального джерела, чоловік міг померти від любові, тобто якщо подивився без поваги на чиюсь дочку чи дружину. Навіть холоднокровних «друзів друзів» не обійшла ця напасть: різні гілки в Корлеоне билися між собою на смерть, аж поки дон Кроче їх не вгамував.

І це в такому місті Стефан Андоліні заслужив прізвисько Fra Diavalo — Брат-диявол.

Дон Кроче викликав його з Корлеоне й проінструктував. Він мав приєднатися до банди Ґільяно, завоювати їхню довіру й лишатися з ними, аж поки дістане нові накази від дона. Тим часом Андоліні має постачати йому інформацію щодо справжньої сили Ґільяно, вірності Пассатемпо й Терранови. Відколи вірність Пішотти запитань не викликала, лишалося тільки зважити слабкості юнака. І ще Андоліні, як випаде нагода, мав убити Ґільяно.