Марио Пьюзо - Сицилієць

Ла Венера провела його до невеличкої вітальні, заставленої м’якими меблями з маленькими столами з чорними сполірованими стільницями. На столах були розставлені фотографії її загиблого чоловіка та померлої дитини разом та окремо. На деяких світлинах Ла Венера була разом із родиною. Фотографії, тоновані сепією, забрано в чорні овальні рамки. Ґільяно був здивований тим, якою красунею була Ла Венера в ці молодші, щасливіші дні, особливо вбрана в гарненький одяг, який годився для молодої жінки. Її офіційний портрет, на якому вона була вбрана в темно-червону сукню, вразив його в саме серце. Йому спав на думку її чоловік і те, скільки злочинів він мав скоїти, щоб привезти їй таку витончену річ.

— Не дивися на знімки, — сумно всміхнулася Ла Венера. — То були часи, коли я вважала, що світ може дати мені щастя.

Турі зрозумів, що вона привела його сюди почасти саме для того, щоб він їх побачив.

Жінка ногою висунула з кутка кімнати маленького стільчика, Ґільяно сів на нього. З гарненької скриньки, обтягнутої шкірою й оздобленої золотими нитками, вона дістала ножиці, бритву й гребінець, — їх бандит Канделерія якось приніс додому на Різдво, — тоді пішла до спальні й винесла звідти білу тканину, якою прикрила Ґільяно плечі, і дерев’яну миску, що поставила на стіл поряд із собою. Повз будинок проїхав джип.

— Принести твою зброю з кухні? — спитала Ла Венера. — Може, так тобі буде зручніше?

Ґільяно спокійно подивився на неї. Він здавався цілковито незворушним, не хотів турбувати її. Вони обоє знали, що той джип був повний карабінерів і саме їхав до будинку Ґільяно. Але він знав іще дві речі: якщо карабінери прийдуть сюди й спробують вибити замкнені двері, Пішотта зі своїми людьми їх переб’ють; і перш ніж вийти з кухні, він пересунув пічку так, щоб ніхто не міг підняти люк.

Він лагідно торкнувся руки жінки.

— Ні, зброя тут мені не потрібна. Якщо ти не захочеш перерізати мені горло бритвою.

Вони обоє засміялися.

А тоді Ла Венера почала стригти Турі Ґільяно. Робила це повільно, ретельно, відрізала пасмо за пасмом, складала їх у дерев’яну миску. Ґільяно сидів мовчки, зачарований тихим клацанням ножиць, дивився на стіни. Там висіли величезні портрети великого бандита Канделерії. Але великого тільки в цій невеличкій частині Сицилії — так подумав Ґільяно, чия юнацька гордість уже вступила в змагання з мертвим чоловіком.

Рутілло Канделерія був привабливий. Високе чоло обрамляло охайно підстрижене хвилясте каштанове волосся, і Ґільяно спитав себе, чи це дружина його підстригала. На обличчі бандита виділялися густі кавалеристські вуса, через які він здавався старшим, хоча коли його підстрелили карабінери, мав лише тридцять п’ять років. Тепер це обличчя дивилося з овального портрета мало не з добротою, благословляючи. Тільки очі та вуста видавали його жорстокість. І водночас покірність, наче він знав, яка доля на нього чекає. Як і всі ті, хто піднімав руку на світ, відриваючи від нього жорстокістю й вбивствами що заманеться, як ті, хто укладав власні закони й намагався правити суспільством згідно з ними, він мав зрештою зустріти раптову смерть.

Дерев’яна миска заповнювалася блискучим каштановим волоссям, подібним до гніздечок дрібного птаства. Ґільяно відчув, як ноги Ла Венери притискаються до його спини, відчув жар крізь грубу бавовну її вбрання. Коли вона обійшла його, щоб підстригти спереду, то трималася на відстані, однак, коли мусила нахилитися вперед, її пишні груди мало не торкнулися його вуст, і від чистого густого запаху її тіла його обличчя розпашілося, наче він стояв перед вогнем. Портрети на стіні були забуті.

Жінка крутнула повними стегнами, щоб покласти чергове пасмо волосся в миску. На мить її стегно притулилося до руки Турі, і він відчув шовковисту шкіру навіть крізь її важке чорне вбрання. Він закам’янів. Вона притислася ближче. Щоб стриматися — не задрати її спідницю й не обійняти ці стегна, Ґільяно жартома спитав:

— Ми що, Самсон та Даліла?

Ла Венера рвучко відсторонилася. Турі з подивом побачив, що її обличчям біжать сльози. Не думаючи, притягнув її до себе. Вона повільно простягнула руку й поклала срібні ножиці на купку каштанового волосся, що заповнило миску.

А тоді його руки вже стискали її теплі стегна під чорною жалобною сукнею. Вона схилилася й накрила його вуста своїми, немовби хотіла проковтнути його. За мить початкова ніжність між ними перетворилася на тваринну пристрасть, яку з її боку живили три роки вдовиної стриманості, а з його — солодка хіть юнака, що ніколи не куштував жіночого кохання, хіба що куплену вправність шльондр.