Марио Пьюзо - Сицилієць

Тераса спальні виходила на синє Середземне море, яке немовби розривалося посередині, там, де його розбивав промінь ранкового світла. Рибальські човни з яскравими блакитними й червоними вітрилами майоріли на горизонті, наче кульки понад водою. На терасі стояв маленький столик, накритий важкою темно-брунатною скатертиною, за ним сиділи двоє чоловіків з еспресо та глеком червоного вина.

— Виглядаєш утомленим, — сказав Клеменца. — Поспи трохи, а тоді я розповім тобі всі подробиці.

— Було б непогано, — відповів Майкл. — Але спочатку скажи, чи моя мати в доброму здоров’ї?

— Усе добре. Вона чекає на тебе вдома. Не можна її розчаровувати, після Сонні то буде занадто.

— А батько, — знову запитав Майкл, — він повністю одужав?

Клеменца засміявся; сміх був неприємний.

— Абсолютно. П’ять «родин» іще дізнаються. Твій батько чекає, коли ти будеш удома, Майку. У нього щодо тебе великі плани, не можна його підвести. Тож не надто переживай за Ґільяно: якщо він з’явиться, заберемо його із собою. Як буде далі комизитися, то залишиться тут.

— Це батьків наказ? — мовив Майкл.

— Щодня до Тунісу прилітає посланець, — відповів Клеменца, — я навідуюся до нього човном. Це він переказав мені вчора. Спершу дон Кроче мав нам допомогти, чи так казав твій батько, перш ніж я поїхав зі Штатів. Але ти знаєш, що сталося в Палермо після того, як ти вчора поїхав? Хтось намагався вивести Кроче з гри. Перелізли через стіну, убили чотирьох його охоронців. Сам дон утік. То що відбувається, чорт забирай?

— Господи, — зронив Майкл. Він пам’ятав, якими пересторогами дон Кроче оточив готель. — Гадаю, то був наш приятель Ґільяно. Сподіваюся, ви з батьком знаєте, що робите. Я такий утомлений, що й думати не можу.

Клеменца підвівся, поплескав його по плечу.

— Майкі, поспи трохи. Коли прокинешся, познайомишся з моїм братом. Чудовий чоловік, схожий на твого батька — такий же розумний, такий же міцний, і він у цій частині країни справжній бос, забудь про того Кроче.

Майкл роздягнувся, ліг у ліжко. Він не спав уже більш ніж тридцять годин, і все одно його розум був неспокійний, не давав спочинку тілу. Він відчував спеку вранішнього сонця, хоч і зачинив важкі дерев’яні віконниці. Важко пахнули квіти й лимонові дерева. Майкл обмірковував події останніх днів. Як Пішотта та Андоліні могли так вільно пересуватися? Чому Ґільяно, схоже, у найменш прийнятний для цього час вирішив, що дон Кроче — його ворог? Такі помилки не властиві сицилійцям. Зрештою, він сім років прожив у горах вигнанцем, цього було достатньо. Йому, певно, хотілося кращого життя, яке він не міг мати тут, але в Америці воно було цілком реальне. І це точно входило до його планів, інакше він не відправив би свою вагітну наречену поперед себе. Раптом йому спало на думку, що відповідь на всі ці загадки в тому, що Ґільяно заповзявся піти у свій останній бій. Його не лякала смерть тут, на рідній землі. Різні плани, різні змови спліталися до остаточного задуму, про який Майкл ніяк не міг знати. Тож мусив бути готовий до всього, адже Майкл Корлеоне не хотів помирати на Сицилії. Він не був частиною цього конкретного міфу.

Майкл прокинувся у своїй просторій спальні, відчинив віконниці, які хитнулися назовні, на білий кам’яний балкон, що мерехтів під сонцем ранку. Під балконом глибоким синім килимом до самого виднокраю простягалося Середземне море. Воду пронизували багряні пасма — то рибалки на човнах зникали з очей. Майкл кілька хвилин спостерігав за ними, зачарований красою моря та величних скель Еріче на північному узбережжі.

Кімнату заповнювали великі, по-сільському прості меблі. На столі стояли синя емальована миска та глек із водою, на спинці стільця висів грубий коричневий рушник. Стіни прикрашали картини, що зображували святих та Діву Марію з немовлям Ісусом на руках. Майкл вмився й вийшов із кімнати. Унизу сходів на нього чекав Пітер Клеменца.

— О, тепер ти краще виглядаєш, Майкі, — мовив він. — Добрячий обід поновить твої сили, тоді можна буде й про справи поговорити.

Він провів Майкла на кухню, де стояв довгий дерев’яний стіл. Вони сіли, стара жінка в чорному, наче чаклунка, з’явилася біля плити, налила два горнятка еспресо й подала їм. Тоді так само магічно нізвідки дістала тарілку з яйцями та ковбасою, поставила її на стіл. З пічки вийняла великий, схожий на сонце буханець хліба із засмаглою скоринкою, тоді зникла в кімнаті за кухнею, не прийнявши Майклової подяки. Саме тоді в кімнаті з’явився чоловік. Він був старший за Клеменцу, утім такий на нього схожий, що Майкл одразу зрозумів: це дон Доменік Клеменца, брат Пітера. Дон Доменік був зовсім інакше вбраний. На ньому були чорні оксамитові штани, заправлені в грубі коричневі чоботи, біла шовкова сорочка з брижами на рукавах і довгий чорний жилет, на голові — кептар. У правій руці чоловік тримав батіг, який кинув у куток від дверей. Майкл підвівся, щоб привітатися з ним, і дон Доменік Клеменца розкрив йому свої дружні обійми.