Марио Пьюзо - Сицилієць

Герцогиня побігла до своєї спальні й за кілька хвилин повернулася зі скринькою коштовностей. Їй стало розуму сховати кілька дорогоцінних речей, перш ніж винести її. Вона віддала скриньку Ґільяно, і той їй ґречно подякував. Тоді звернувся до Пішотти.

— Аспану, — сказав він, — герцогиня могла про щось забути. Піди до спальні, перевір про всяк випадок.

Пішотта майже відразу знайшов сховані прикраси й приніс їх Ґільяно.

Той тим часом відкрив скриньку, і його серце радісно підстрибнуло від вигляду самоцвітів. Він знав, що вміст скриньки може кілька місяців годувати всіх жителів Монтелепре. І ще радісніше було від того, що герцог купив ці скарби на гроші, отримані потом його робітників. Герцогиня нервово заламувала руки, і він знову помітив на її пальці величезний смарагд.

— Люба герцогине, — сказав він. — Як безглуздо з вашого боку було намагатися обдурити мене, сховавши ці речі. Я чекав би такого від нещасного селянина, що працював як раб заради своїх скарбів. Але як ви могли ризикувати своїм життям і життям своїх дітей заради двох прикрас, яких вам бракуватиме не більше, ніж вашому чоловікові, герцогу, капелюха на його голові? Тепер без галасу віддайте мені каблучку з вашого пальця.

Герцогиня заридала.

— Юначе, дорогий мій, прошу, залиште мені каблучку. Я надішлю вам її повну вартість. Мій чоловік подарував мені її на заручини, я не знесу цієї втрати. Це розіб’є мені серце.

Пішотта знову розреготався, навмисне. Він боявся, що Турі залишить їй каблучку з власної сентиментальності. А смарагд був найвищої якості.

Утім Ґільяно сентиментальним не був. Пішотта назавжди запам’ятав його погляд, коли Турі грубо взяв герцогиню за тремтячу руку й зірвав каблучку з пальця. Тоді зробив швидкий крок назад і вдягнув каблучку на мізинець лівої руки.

Турі помітив, що герцогиня розчервонілася, в очах стояли сльози, і знову заговорив ввічливо:

— Шануючи ваші спогади, я ніколи не продам цієї каблучки — носитиму сам.

Жінка шукала в його обличчі глузування, але його там не було.

Але ця мить була магічна для Турі Ґільяно, бо, коли каблучка опинилася на його пальці, він відчув, що нею заручився з власною долею. То був символ влади, яку він забере в багатіїв. У цій оточеній золотом краплині густого зеленого кольору, яка все ще мала аромат парфумів красивої жінки, що носила її, не знімаючи, багато років, він спіймав крихітну суть життя, якого ніколи не міг мати.

Дон Кроче слухав, не зронивши ані слова.

Герцог Алькамо прийшов поскаржитися особисто донові. Чи ж він не платив «ренту» «друзям друзів»? Чи вони не гарантували йому недоторканність перед усіма можливими видами грабунку? Куди все котиться? У давніші дні ніхто б на таке не наважився. І як тепер дон Кроче поверне коштовності? Герцог написав офіційну заяву про пограбування, хоч і знав, що це марно й що дон Кроче буде цьому не радий. Але треба отримати страхову компенсацію; та й, можливо, уряд у Римі почне сприймати цього бандита Ґільяно серйозно.

Дон Кроче подумав, що саме час і справді серйозно до нього поставитися.

— Якщо я поверну ваші коштовності, — сказав він, — ви заплатите мені чверть їхньої вартості?

Герцог розлютився.

— Спочатку я плачу вам за те, щоб ви убезпечили мене й моє майно. Тоді, коли ви не виконуєте своїх зобов’язань, ви просите мене заплатити викуп. Як ви сподіваєтеся зберегти повагу ваших клієнтів, якщо так ведете справи?

Дон Кроче кивнув.

— Мушу визнати, ви говорите розумні речі. Але вважайте Сальваторе Ґільяно стихійним лихом, Божою карою. Ви ж не чекаєте, що «друзі друзів» захистять вас від землетрусів, вулканів, повеней? З часом ми візьмемо Ґільяно під контроль, я вам гарантую. Але подумайте: ви платите викуп, який я скажу, дістаєте захист без звичної платні на майбутні п’ять років і домовленість про те, що Ґільяно вас більше не чіпатиме. Та й чому б йому це робити, відколи ми з ним припускаємо, що ви відтепер будете розсудливо тримати коштовності в банку в Палермо? Жінки надто невинні, вони не знають тієї жадоби й хіті, з якими чоловіки шукають матеріальних благ.

Дон на мить замовк, щоб щезла ледь помітна усмішка, що з’явилася на обличчі герцога. Тоді сказав:

— Якщо підрахуєте суму, яку мали б заплатити за захист вашого маєтку в наступні п’ять буремних років, то побачите, що дуже небагато втратили від цього лиха.

Герцог усе обміркував. Дон Кроче був правий стосовно того, що часи попереду були буремні. Він чимало втратить, заплативши викуп за коштовності, попри те, що матиме безплатний захист; хто скаже, чи переживе дон Кроче ці п’ять років, чи вдасться йому стримати Ґільяно? Та все одно це був найвигідніший варіант. Та ж герцогиня в наступні роки не випрошуватиме в нього нових прикрас, а це чималі заощадження. Доведеться продати шмат землі, але його предки поколіннями чинили так, щоб оплатити власні дурощі, і все одно лишаться ще тисячі акрів. Тож герцог погодився.