Марио Пьюзо - Сицилієць

— Але ж я вбив сотню людей, і ти не скаржився, — з тупим зачудуванням мовив Пассатемпо. — Портелла була два роки тому. Ми разом уже сім років, і то був єдиний раз, коли я тебе не послухався. Дон Кроче мене завірив, що ти не надто про це шкодуватимеш. Що ти просто надто м’який, щоб самому це зробити. Кількома мерцями більше чи менше — що це таке, зважаючи на те, скільки ми вбили? Я ніколи не зраджував тебе особисто.

Ґільяно зрозумів, що марно й сподіватися, що цей чоловік зрозуміє весь жах того, що скоїв. Та й чому це так його зачіпає? Чи ж за всі ці роки він не віддавав не менш жахливих наказів? Страта перукаря, розп’яття фальшивого священика, викрадення, убивства карабінерів, безжальна розправа над шпигунами? Якщо Пассатемпо був звір за походженням і вихованням, то хто був він сам — герой Сицилії? Ґільяно відчув, що не певен у цій страті, але мовив:

— Я дам тобі час покаятися перед Богом. Ставай на коліна й молися.

Інші відійшли від Пассатемпо, залишивши навколо нього коло приреченості. Він зробив вигляд, що опускається на коліна, а тоді його коротке, кремезне тіло рвонулося до Ґільяно. Турі зробив крок уперед і натиснув на спусковий гачок. Кулі спіймали тіло в польоті, і все одно воно впало вперед, зачепивши Ґільяно. Той відійшов від нього.

Того ж дня патруль карабінерів знайшов тіло Пассатемпо на гірській дорозі. До нього була прикріплена коротка записка: «ТАК ПОМРУТЬ УСІ, ХТО ЗРАДИТЬ ҐІЛЬЯНО».

Майкл спав міцно, аж тоді раптово прокинувся. Неначе висмикнув сам себе з ями. У спальні було зовсім темно: він зачинив дерев’яні віконниці, закрився від блідого лимонного місяця. Не було чутно ані звуку — сама лиш моторошна тиша, яку порушувало тільки калатання його серця. Він відчував, що в кімнаті є ще хтось.

Молодий Корлеоне перевернувся в ліжку, і йому здалося, що на підлозі біля нього темрява виглядає світлішою. Він простягнув руку й увімкнув нічник. Калюжа світлішої темряви виявилася відрубаною головою чорної Мадонни. Майкл вирішив, що це вона скотилася зі столу й звук розбудив його, тож полегшено всміхнувся. А тоді почув шурхіт від дверей. Розвернувся до них і в тінях, які не змогло розігнати тьмяне оранжеве світло лампи, побачив темне кістляве обличчя Аспану Пішотти.

Він сидів на підлозі, притулившись спиною до дверей. Обрамлені вусами вуста розтягнулись у переможній усмішці, наче говорили: ось тобі й охорона, ось тобі й безпека твого притулку.

Майкл поглянув на годинника, що лежав на столику. Була третя ночі.

— Дивний час для візиту, чого ти тут чекаєш? — запитав він.

Тоді вибрався з ліжка, поспіхом одягнувся, відчинив віконниці. Місячне сяйво заповнило кімнату, немов привид, який то з’являється, то знову зникає.

— Чому ти не розбудив мене? — запитав Майкл.

Пішотта перекотився на ноги, наче змія, яка піднімає голову, готуючись вжалити.

— Люблю дивитися, як люди сплять. Іноді уві сні вони вибовкують свої таємниці.

— Я таємниць не видаю, — мовив Майкл. — Навіть уві сні.

Він вийшов на терасу й запропонував Пішотті сигарету. Вони закурили разом. Майкл чув, як серце Пішотти калатає від здавленого кашлю — у світлі місяця його обличчя здавалося примарним, наче належало скелетові.

Вони мовчали. Тоді Пішотта спитав:

— Ти бачив «Заповіт»?

— Так.

Пішотта зітхнув.

— Турі довіряє мені більше, ніж будь-кому у світі, він довіряє мені своє життя, я єдиний нині знаю, де його знайти. Але «Заповіт» він мені не довірив. Він у тебе?

Майкл завагався. Пішотта засміявся.

— Ти такий, як Турі, — сказав він.

— «Заповіт» в Америці, — сказав йому Майкл. — У мого батька він у безпеці.

Йому не хотілося, щоб Пішотта знав, що документ нині пливе до Тунісу, — просто тому, що він нікому не хотів цього казати.

Майкл майже боявся далі ставити запитання. Для цього потайного візиту Пішотти міг бути тільки один привід, тільки одна причина, з якої він ризикнув би обійти охоронців навколо вілли. Чи його просто пропустили? Це могло означати тільки те, що Ґільяно готовий з’явитися.

— Коли прийде Ґільяно? — спитав Майкл.

— Завтра вночі, — відповів Пішотта. — Але не сюди.

— Чому? Тут безпечно.

Пішотта розреготався.

— Але ж я сюди пробрався, чи не так?

Майкла дратувала ця правда. Він знову спитав себе, чи охоронці пропустили Пішотту за наказом дона Доменіка, чи взагалі привели його сюди.

— Нехай Ґільяно вирішує, — мовив він.