Марио Пьюзо - Сицилієць

Батько приїхав по неї рано на світанку. Джустіна востаннє обійняла Турі Ґільяно й зникла.

Ґільяно пішов до каплиці зруйнованого замку й там зачекав, доки Аспану Пішотта приведе його ватажків. Чекаючи він озброївся тим, що заздалегідь сховав у каплиці.

У розмові з абатом Манфреді перед весіллям Ґільяно розповів старому про свої підозри — що Стефан Андоліні та Пассатемпо зустрічалися з доном Кроче за два дні до різанини на Портелла-делла-Джінестрі. Він запевнив абата, що його синові ніщо не загрожує, але він мусить дізнатися правду. Абат усе йому розповів: син сповідався йому, як і підозрював Турі.

Дон Кроче наказав Стефанові Андоліні привести до нього у Віллабу Пассатемпо на таємну зустріч. Андоліні наказали зачекати за дверима, поки вони радяться. То було за два дні до трагедії. Після того першого травня Стефан напосів на Пассатемпо, і той зізнався, що дон Кроче заплатив йому чималу суму, щоб він пішов проти наказу Ґільяно й розстріляв натовп. Пассатемпо погрожував, що, як Андоліні розповість про це Ґільяно, він присягне, що рудий теж був разом з ним і доном Кроче, коли вони домовлялися. Андоліні був надто наляканий, щоб розповісти правду комусь, окрім свого батька, абата Манфреді, а абат порадив йому тримати рота на замку. Весь тиждень після бійні Ґільяно так лютував від горя, що, безсумнівно, стратив би обох.

Ґільяно знову завірив абата, що не чіпатиме його сина, розповів Пішотті, як усе буде, але сказав, що це станеться, коли Джустіна повернеться в Монтелепре, після медового місяця. Він не хотів ставати катом, перш ніж стане нареченим.

І от тепер він чекав у зруйнованій норманській каплиці, якій за стелю правило синє середземноморське небо. Турі сперся на залишки вівтаря й саме так зустрів своїх ватажків, коли Аспану Пішотта привів їх. Капралові Пішотта дав інструкції, тож він став там, звідки міг поцілити в Пассатемпо та Андоліні. Їх обох відвели прямо до Ґільяно, до вівтаря. Терранова, який нічого не знав, сів на одну з кам’яних лав. Він керував обороною периметра в нічні години й тепер був виснажений. Ґільяно нікому не розповів, що чекало на Пассатемпо.

Він знав, що той був подібний до дикого звіра — відчував зміни, міг зачути запах небезпеки від інших. Ґільяно був обережний і поводився з Пассатемпо так, як зазвичай: він завжди тримав між ними більшу дистанцію, ніж з іншими. Насправді навіть призначив його банду контролювати територію біля Трапані, подалі від себе, бо гидував дикунством Пассатемпо. Він наказував йому страчувати інформаторів і погрожувати впертим «запрошеним гостям», аж поки вони не зголошувалися заплатити викуп. Один тільки вигляд Пассатемпо зазвичай лякав полонених і скорочував час переговорів, але якщо цього було недосить, цей звір розповідав їм, що зробить із ними та з їхніми рідними, якщо не отримає викупу, і робив це з такою насолодою, що «гості» припиняли опиратися, щоб якомога швидше забратися подалі.

Ґільяно вказав своїм автоматичним пістолетом на Пассатемпо й мовив:

— Перш ніж поїхати, маємо владнати наші борги. Ти не послухався моїх наказів, ти взяв гроші в дона Кроче за вбивство людей на Портелла-делла-Джінестрі.

Терранова звузив очі й пильно дивився на Ґільяно, переживаючи за власну безпеку: чи не намагається ватажок знайти винного. Може, його теж зараз звинуватять і доведеться захищати себе, але Пішотта теж наставив зброю на Пассатемпо.

— Я знаю, що ти й твої люди виконали мій наказ, — звернувся до Терранови Ґільяно. — А Пассатемпо — ні. Цим він поставив твоє життя під загрозу, бо, якби я не дізнався правди, мав би стратити вас обох. Але зараз мусимо розібратися тільки з ним.

Стефан Андоліні навіть не поворухнувся. Він довірився долі, бо був відданий Ґільяно і, як ті віряни, що не можуть повірити, що їхній Бог може бути злим, і чинять злочини на його честь, він був цілковито певен, що не постраждає.

Пассатемпо теж знав. Глибинний тваринний інстинкт підказував йому, що його смерть уже близько. Ніщо його не порятує, крім власної ж жорстокості, але на нього наставлено два пістолети. Він може хіба що спробувати виграти час і кинутися в останню відчайдушну атаку. Тож він сказав:

— Стефан Андоліні дав мені гроші й наказ — з нього питайте.

Він сподівався, що рудий убивця спробує захиститися й це відкриє йому можливість для нападу.

— Андоліні зізнався у своїх гріхах, — сказав йому Ґільяно, — і кулеметів він не торкався. Дон Кроче обдурив його так само, як і мене.