Леонід Кононович - Я, зомбі

Партійність, подумав я… ідейність… пролетарський інтернаціоналізм… все змішалося в моїй голові, якісь голоси гучали й телесувалися у вухах, а здоровезні офіційні пики, нахиляючись над мікрофонами, знову повчально й загрозливо нагадували про якийсь обов'язок, непримиренність, а головне — протистояння… А й справді, подумав я… дві системи, а між ними — протистояння!.. неминуче, бо не можна поступатися принципами… треба рятувати світ… немеркнуче світло марксизмуленінізму… імперіалізм уже на останній стадії загнивання… У вухах гучало й гучало, я вже не міг щось розібрати в тому репеті, клекоті й сичанні… аж нараз немовби з високої височини якимось внутрішнім зором я побачив: паралельне шосе, темновишневий форд, а в тому фордові — чоловік, жорстокий на трибунах, безпощадний в кабінетах, байдужий до болю й страждання свого ближнього, чоловік з нещадним профілем грифатрупоїда. І коли я побачив його, то збудження вмент зслизло, мов туман на воді, все стало на свої місця, — і я знову зігнувся над кермом, щосили давлячи на газ.

Шосе кинулося навстріч. Швидкість блискавично плигнула, переваливши за поділку в сто сорок кілометрів. За кілька хвилин я уздрів це авто внизу, мале й насилу помітне поміж червоними стовбурами сосон. Воно йшло перехнябившись набік, і вигляд у нього був далеко не такий, як напочатку. Я розуміюче покивав головою. Тоді скинув газу й крутонув кермо, звертаючи на прослідок, який зміївся в хащах.

Гальма надсадно завищали. Машину стало жбурляти. Грязюка линула на лобове шкло, і я запустив двірники. На пагорку авто мало не перекинулося. Я сіпнув ручне гальмо й посунувся в діл, — туди, де поміж молодими лапатими соснами чорнів шмат асфальтового шосе. Я зсовувався й зсовувався, то попускаючи, то знов давлячи на важіль, — аж ліворуч, зближаючись, майнув темновишневий форд.

Я відпустив гальмо — й машина покотилася вниз, в'язнучи в розквашеній глині.

Форд майнув ще ближче, тоді ще. До нього було вже рукою подать, коли надсадно завищала коробка передач, захлинаючись, ревонув двигун, — і я вилетів на шосе, обіруч вивертаючи кермо.

Я врізався йому в бік, і дверцята зім'яло, мовби вони були з картону, а шкло вмент розскочилося на друзки. Форд шарпонувся вперед, але я встиг вирівнять машину й став тіснить його на узбіччя. Ми неначе зрослися один із другим, женучи лискучим шосе і все більше і більше відхиляючись убік — туди, де за придорожніми ялинками зяяло стрімке глибочезне провалля. Крижинський гарячково метався за кермом: він пробував збавити швидкість, а то й зовсім загальмувати на повнім ходу, але ми вже пішли під укіс і спинитися було неможливо — прірва зближалася й зближалася, ось уже стало видно кудлаті верховіття сосон, які росли внизу, і тверді, злежані замети, які біліли коло їх підніжжя, аж нараз форд зійшов із асфальту і підстрибнув, торкнувшись розмитого узбіччя, і його ліві колеса зависли над проваллям…

Але тої ж миті я одірвався од нього й, додавши газу, погнав по шосе.

Петля кинулася праворуч. Авто знову побралось під гору, покидаючи основну трасу.

Я зменшив швидкість і, добувши пачку сигарет, запалив.

Дим був їдкий і відворотний. Мене аж скрутило — я закашлявся, й кров знову застугоніла у вухах і стала шумувать у кінчиках пальців, а перед очима почали повзти й повзти плями…

Я бачив Крижинського. Бачив зримо, навіч, так, наче він сидів поруч зі мною. «Не розумію, — замислено казав він, — знаєш, не зрозумію я тебе ніяк! У таких, як ти, дуже цікава психологія. Ну, скажи на милість: до чого ці безвідповідальні… оці ідейно ворожі балачки… про тридцять третій, про людоїдство… а ще ж і не десь — при всіх!.. на семінарі з історії партії! Слухайно, парубче, — гостро зиркнув він на мене, — тут же дурнів нема, правда? Всі знають, що був голод…» — «Великий голод, — сказав я, вперто дивлячись убік… — Голод Тридцять Третього!..» — «Ну, нехай навіть і так, — скривився він. — Ми знаємо, що він був, знаємо, чому він був, і знаємо навіть, що люди їли людей, але навіщо про це ляпати язиками? Тема ця — закрита. Партія закрила її раз і назавжди… щоб не тривожить наших людей. Для чого воно народові? Народ варить сталь, вирощує хліб… а ця балаканина хіба допоможе йому робити діло? Чи, може, ти воскресиш жертви голоду оцими нагадуваннями про нього?! Знаєш, нормальні люди мовчать, коли порушуються такі теми… мовчать, бо їм соромно й незручно про це чути, — все одно що про елементарні фізіологічні потреби… Чого ж ти про це тільки й говориш… чого, поясни?!»