Леонід Кононович - Я, зомбі

Попереду замрів силует машини. Я схилився над кермом, розглядаючи її уважніш. Дорога в цій місцині звивалася серпантином — чудове асфальтове шосе посеред лісу, геть безлюдне, і як кого й зустрінеш, то хіба велосипедистів, бо, власне, для них воно й побудовано. Машина стрімко зближалась. Я додав газу, й стрілка затремтіла на поділці «сто сорок». Ще мить — і я вже міг розрізнити авто майже упритул.

Це був темновишневий форд останнього випуску — з шкіряним салоном, автоматичною коробкою передач, кондиціонером… одна з найвигідніших і найкоштовніших машин цієї моделі. Я попустив акселератора: чоловік у форді й без того не збирався звільнить дорогу. Він наддав ходу, й тепер авто аж заносило на серпантині. Упертий, посміхнувсь я, розглядаючи його через лобове шкло своєї шістки, настирливий! Такою і має бути радянська людина… вольова, енергійна… безкомпромісна в боротьбі за ідеали комунізму — і бурхлива в коханні! Я стис кермо, аж пальці побіліли. Єдине, чого мені в сей момент було шкода, — то це машини. Люди добрі, як же ж я люблю авто, надто ж отакі, класу «екстра», стрункі й лискучі, як засмагле тіло цнотливої дівчини! І водночас у мені народжувалася дивна, сливе неземна втіха. Ну що, товаришу Крижинський, думав я посміхаючись, от ми й зустрілись! А ти, певне, думав, що більше ніколи в житті не побачиш мене… за тих часів ти думав собі, що так воно й буде: одних душитимуть у підвальних кімнатках, другі сидітимуть за дротом… а сотні тисяч безмозких йолопів валом валитимуть на паради й демонстрації і горлатимуть бісівські гасла, розмахуючи прапорами кольору пролитої крові…

Ми вийшли з петлі й стали підійматись під гору. Ще метрів п'ятсот, а далі спуск — і знову петля, ще більш крута й карколомна. Форд так і не збирався звільняти дорогу. Він вперто їхав у лівім ряду, а що швидкість тримати не міг, то плентав перед самісіньким моїм носом. Гарне авто, зітхнув я, розглядаючи його із жалем і співчуттям. І почав збавляти ходу, знехотя й поволі одхиляючись убік. Таке гарне авто, подумалося мені, — і так шкода…

Форд скористався розривом, і відстань між нами побільшала. Чоловік у машині озирнувся і навіть помахав мені рукою. Дорога знову пішла по прямій, біжучи між залісненими кручами. Серце у мене закалатало. Я випростався і скількись часу зволікав іще, а тоді, штивний мов труп, дивлячись перед собою сухим, ненависним поглядом, вчепився у кермо і придавив акселератор.

Авто вистрілило як з пращі. Форд, такий мізерний на відстані, в однісінький мент зріс до неймовірних, сливе аномальних розмірів — і мигнув за бічним склом, як вогненночервона комета.

Я ледве не зірвався з шосе. Мене жбурнуло ліворуч, тоді праворуч, по тому машина завихляла, затим я вихопився уперед і загальмував.

У вухах іще стояв грімкий скрегіт і вищання металу. Правий бік форда мав бути скалічений, а дзеркало зрізане як бритвою. Я зиркнув через плече: все воно так і було. Добре, подумав я… добре, нормальний хід!.. Шістка, як і годиться оперативній машині, була цілісінька. Форд став як укопаний. Я натиснув клаксон і, пильнуючи в дзеркало, став задкувать. Водій вовтузився за кермом, а тоді одчинив дверцята, — певне, збирався вилізти мені назустріч. Я задкував і задкував, наглядаючи за його діями, а коли між нами зосталося не більше десяти метрів, різко притиснув газ — і знову вгатився у новеньку, сяючу машину, вминаючи фари, капот і нікельовану решітку радіатора.

Мене так стусонуло об підголівник, що мало в'язи не луснули. Крижинський випав надвір і покотився до узбіччя, обдираючи на асфальті руки й лице.

Перемикаючись, знов заскреготіла коробка передач. У дзеркалі майнуло моє лице — якесь багряне, з лиховісним блиском ув очах. Дорога блискавично метнулася навстріч, тоді вихнула убік і скрутилася в петлю, котра винесла машину в ліс.

Обабіч шосе стали миготіть височезні, кудлаті сосни.

Я зняв руку з керма й утер чоло. Було душно. Серце гамселило, замалим не вискакуючи. Перед очима раптом попливли якісь риски, а тоді стали йти плями, густіше й густіше, накладаючись на довколишні краєвиди, і я побачив отой строгий офіційний кабінет, в якій він закликав мене одного понурого осіннього дня…

— Ти, певне, розумієш, — почав він, спершись ліктями на стіл, — що ми не дамо тобі продовжувать навчання… правда? — Я кивнув. Звісно ж, я розумів… а ще б пак! — В нашому суспільстві, — казав він далі, — існує чітко визначена й строго регульована ідеологія, і кожен громадянин зобов'язаний підтримувати її!.. — Регульована? — вдавано здивувась я. — Ким? — Його лице потемніло. — Партією, — сказав він з притиском… — НАШОЮ партією! — Я хтів було ще щось укинути, але передумав: а ну ж бо є якісь шанси утриматися в університеті… — Отож, — озвався він, охолонувши, — зробимо так: ти зараз пишеш заяву про відрахування — й забираєшся звідси… тихенько, без ганьби й зайвого галасу… Будь певен: партійна організація не дасть тобі диплома. Наш факультет — ідеологічний, і… і цим усе сказано! Крім того, я вже надивився на таких, як ти, і знаю, чим вони кінчають врештірешт… здогадуєшся чим?