Борис Акунін - Азазель

Порятунок був, можна сказати, в кишені, та голос Ераста Петровича раптом набув самостійного, незалежного від волі господаря життя, почав верзти щось несусвітне і, дивна річ, більше не тремтів:

— Не перехотілося. Тільки чому ж завтра? Давайте зараз же. Ви, графе, кажуть, з ранку до вечора вправляєтеся по п'ятаках, і якраз на двадцяти кроках? (Зуров побагровів.) Давайте ми ліпше з вами інакше зробимо, якщо не злякаєтесь. — Ось коли розповідь Ахтирцева прийшлася до речі! І придумувати нічого було не треба. Все вже придумано. — Кинемо жереб, і кому випаде — піде надвір і застрелиться. Без усяких бар'єрів. І неприємностей потім самісінький мінімум. Програвся чоловік, і кулю в лоба — звичайна річ. А панове слово честі дадуть, що все в таємниці залишиться. Вірно, панове?

Панове загомоніли, причому думки їхні поділилися: одні висловлювали негайну готовність дати слово честі, інші ж пропонували забути сварку й випити мирову. Один пишновусий майор навіть вигукнув: «А хлопчина молодець!» — це ще більше додало Ерасту Петровичу завзяття.

— То що, графе? — вигукнув він із відчайдушною зухвалістю, остаточно зриваючись із прив'язі. — Невже в п'ятака легше влучити, ніж у власного лоба? Чи промазати боїтеся?

Зуров мовчав, із цікавістю дивлячись на хороброго зухвальця, й вигляд у нього був такий, ніби він щось вираховував.

— Що ж, — вимовив він урешті з незвичайною холоднокровністю. — Умови прийнято. Жане!

До графа вмить підлетів жвавий лакей. Іполит Олександрович сказав:

— Револьвер, свіжу колоду і пляшку шампанського. — І ще шепнув щось на вухо.

За дві хвилини Жан повернувся з тацею. Йому довелося проштовхуватися, бо тепер довкола столу зібралися геть усі відвідувачі салону.

Зуров метким, блискавичним рухом відкинув барабан дванадцятизарядного «лефоше», показав, що всі кулі на місці.

— Ось колода. — Його пальці зі смачним хрускотом розпечатали цупку обгортку. — Тепер моя черга метати. — Він засміявся, здається, перебуваючи в прекрасному настрої. — Правила прості: хто першим витягне карту чорної масті, той і пустить собі кулю в череп. Згода?

Фандорін кивнув мовчки, вже починаючи розуміти, що обдурений, жахливо обведений навкруг пальця і, можна сказати, вбитий — іще вірніше, ніж на двадцяти кроках. Переграв його спритний Іполит, начисто переграв! Щоб такий умілець потрібну карту не витяг, та ще на власній колоді! У нього не інакше як цілий склад краплених карт.

Тим часом Зуров, картинно перехрестившись, метнув верхню карту. Випала бубнова дама.

— Се Венера, — нахабно посміхнувся граф. — Вічно вона мене рятує. Ваша черга, Фандорін.

Протестувати й торгуватися було принизливо, вимагати іншу колоду — пізно. І зволікати соромно.

Ераст Петрович простяг руку й відкрив пікового валета.

— Се Момус, тобто дурник, — пояснив Іполит і солодко потягся. — Одначе пізнувато. Вип'єте для хоробрості шампанського чи зразу надвір?

Ераст Петрович сидів увесь червоний. Його душила злість — не на графа, а на себе, цілковитого ідіота. Такому й жити ні для чого.

— Я прямо тут, — спересердя буркнув він, вирішивши, що хоч напаскудить господарю наостанок. — Ваш спритник нехай потім підлогу помиє. А від шампанського звільніть — у мене від нього болить голова.

Так само сердито, намагаючись ні про що не думати, Фандорін схопив важкого револьвера, звів курок і, секунду повагавшись — куди стріляти, — а, все одно, вставив дуло в рот, подумки порахував «три, два, один» і натис на спусковий гачок так сильно, що боляче прищикнув дулом язика. Пострілу, одначе, не сталося — тільки сухо клацнуло. Нічого не розуміючи, Ераст Петрович натис іще раз — знову клацнуло, тільки тепер метал гидко скреготнув по зубові.

— Ну досить, досить! — Зуров одібрав у нього пістолета і поплескав по плечу. — Молодчага! І стрілявся ж без куражу, не з істерики. Гарне покоління підростає, чи не так, панове? Жане, розлий шампанське, ми з паном Фандоріним на брудершафт вип'ємо.

Ераст Петрович, охоплений дивним безвіллям, був слухняним: мляво пив пузиристу вологу до дна, мляво почоломкався з графом, який велів однині іменувати його просто Іполитом. Всі довкола гомоніли і сміялися, та їхні голоси до Фандоріна долітали якось нечітко. Від шампанського закололо в носі й на очі набігли сльози.