Борис Акунін - Азазель

— А Жан як вам? — реготав граф. — За хвилину всі голки вийняв. Чи не спритний, Фандорін, скажи?

— Спритний, — байдуже погодився Ераст Петрович.

— Отож. Тебе як звати?

— Ераст.

— Ходімо, Ерасте Роттердамський, посидимо в мене у кабінеті, вип'ємо коньяку. Набридли мені ці пики.

— Еразм, — механічно виправив Фандорін.

— Що?

— Не Ераст, а Еразм.

— Вибач, не дочув. Ходім, Еразме.

Фандорін слухняно підвівся й пішов за господарем. Прокрокувавши темною анфіладою, опинилися в круглій кімнаті, де панував цілковитий розгардіяш — валялися чубуки й люльки, порожні пляшки, на столі красувалися срібні шпори, в кутку навіщось лежало ошатне англійське сідло. Чому це приміщення називалося «кабінетом», Фандорін не зрозумів — ні книг, ані письмового приладдя ніде не спостерігалося.

— Добряче сідельце? — похвастав Зуров. — Учора заклад виграв.

Він налив у склянки бурого вина з пузатої пляшки, сів поряд з Ерастом Петровичем і дуже серйозно, навіть задушевно сказав:

— Ти прости мене, тварюку, за жарт. Нудно мені, Еразме. Народу довкола багато, а людей нема. Мені двадцять вісім років, Фандорін, а наче шістдесят. Особливо вранці, коли прокинусь. Увечері, вночі ще нічого — галасую, дурня клею. Тільки гидко. Раніше так собі, а нині щось усе гірше й гірше. Не повіриш, щойно, коли жеребок тягли, раптом подумав я — чи не застрелитися по-справжньому? І так, знаєш, закортіло… Ти чому все мовчиш? Ти кинь, Фандорін, не сердься. Я дуже хочу, щоб ти на мене зла не тримав. Ну що мені зробити, аби ти мене простив, га, Еразме?

І тут Ераст Петрович скрипучим, але абсолютно чітким голосом промовив:

— Розкажи мені про неї. Про Біжецьку.

Зуров відкинув з лоба пишне пасмо.

— Ах, я й забув. Ти ж із «шлейфа».

— Звідки?

— Це я так називав. Амалія, вона ж королева, їй шлейф потрібен, із чоловіків. Чим довший, тим кращий. Послухай доброї поради, викинь її з голови, пропадеш. Забудь про неї.

— Не можу, — чесно відповів Ераст Петрович.

— Ти ще сисунець, Амалія тебе неодмінно у вир затягне, як багатьох уже затягла. Вона й до мене, може, прикипіла, тому що за нею у вир не побажав. Мені без потреби, в мене свій вир є. Не такий глибокий, як у неї, та нічого, мені з головою вистачить.

— Ти її любиш? — навпростець запитав Фандорін на правах скривдженого.

— Я її боюсь, — похмуро всміхнувся Іполит. — Більше, ніж люблю. Та й не любов це зовсім. Ти опіум курити не пробував?

Фандорін похитав головою.

— Спробуєш раз — усе життя буде тягти. Ось і вона така. Не відпускає вона мене! І бачу ж — зневажає, має за ніщо, але щось вона в мені угледіла. На мою біду! Знаєш, я радий, що вона поїхала, їй-богу. Іншим разом думав — убити її, відьму. Задушу власними руками, щоб не мучила. І вона це добре відчувала. О, брате, вона розумна! Я їй тим і дорогий був, що вона зі мною, мов з вогнем, гралася — то роздмухає, то задме, та ще весь час пам'ятає, що пожежа може спалахнути, й тоді їй голови не зносити. А інакше навіщо я їй?

Ераст Петрович із заздрістю подумав, що красеня Іполита, відчайдушну голову, дуже навіть є за що покохати й без усякої пожежі. Такому молодцеві, певно, від жінок відбою нема. І як тільки людям отаке щастя випадає? Одначе це міркування справи не стосувалось. Запитувати треба було про справу.

— Хто вона, звідки?

— Не знаю. Вона про себе не любить розводитися. Знаю тільки, що росла десь за кордоном. Здається, в Швейцарії, в якомусь пансіоні.

— А де вона зараз? — запитав Ераст Петрович, втім, не дуже розраховуючи на удачу.

Одначе Зуров явно зволікав із відповіддю, й у Фандоріна всередині все завмерло.

— Що, так притисло? — похмуро поцікавився граф, і короткочасна недобра гримаса спотворила його красиве, примхливе лице.

— Так!

— Якщо метелика до свічки тягне, все одно згорить…

Іполит понишпорив на столі серед карточних колод, м'ятих хусток і магазинних рахунків.

— Де він, чорт? А, згадав. — Він відчинив японську лакову скриньку з перламутровим метеликом на кришці. — Тримай. Міською поштою прийшов.

Ераст Петрович із тремтінням у пальцях взяв вузький конверт, на якому навскісним, стрімким почерком було написано:

«Його ясновельможності графу Іполитові Зурову, Яково-Апостольський провулок, власний будинок» .

Судячи із штемпеля, листа було відправлено 16 травня — того дня, коли зникла Біжецька.

Всередині виявилася коротка, без підпису записка по-французьки:

«Змушена виїхати не попрощавшись. Пиши в Лондон, Gray Street, готель «Winter Queen», для Ms. Olsen. Чекаю. І не смій мене забувати» .