Жорж Сіменон - Тюрма

Побачивши за дверима піжаму, скинув халат і перевдягнувся.

Таке з ним траплялося двічі чи тричі на віку. У ванні було повно мильної води. Це він мився? Чи рудоволоса незнайомка?

Вечеряв у того дурила Бланше. Певно, пішов, грюкнувши дверима. Ні. І раптом пригадав, як стояв на тротуарі поряд із Фажем. Чудова людина! Приємно було поговорити.

Люди вважають, що в нього нічого нема в серці, адже він удає з себе циніка.

Потім він пив. У якійсь незнайомій кав'ярні, першій-ліпшій, яку помітив. Кілька постійних відвідувачів — на вигляд чиновників — грали в карти. І розглядали його. Та йому було байдуже. Певно, впізнали за фотографіями в газетах.

— Подвійне.

— Що саме?

— Хіба не знаєте?

Хазяїн і бровою не повів.

— Якщо хочете, щоб я налив вам з першої-ліпшої пляшки…

— Віскі.

— Так би одразу й сказали. «Перр'є» [2] Мінеральна вода. ?

— Яке там «Перр'є»?

Він набивався на скандал. Треба ж було на комусь зігнати злість.

— Це ж слабенька водичка!

— А ви коли-небудь бачили ту водичку?

Ні, тут він ні на кого не справив враження.

— Звичайнісінька вода.

Його не задовольнила одна склянка. Він випив їх три чи чотири, і всі дивилися йому вслід, коли прямував до дверей.

Озирнувся, щоб подивитися на них. Ну й пришелепуваті… На зразок Бланше, тільки ще дурніші. Він показав їм язик. Потім довго шукав свою машину. Зрозуміло, червону. Жовта — то ж машина Мур-мур. Вона в гаражі. Їй вона тепер не скоро знадобиться.

Смішно, майже непристойно уявляти собі жінку й своячку дітьми, а згодом підлітками. Де він перетнув Сену? І пригадав міст, місяць, що показався з-за хмари, його відображення у воді. Потрібно було розшукати друзів. Він знав усі місця, де їх можна зустріти. Яких саме — хіба не однаково? У кого в світі більше приятелів, ніж у нього?

Не треба було одружуватись. Одно з двох: або одружишся, або…

«Жодного?»

«Я їх не бачив сьогодні, мосьє Ален. Подвійне?»

«Якщо твоя ласка, голубчику».

А чому б і не випити? Більше ж нічого не лишається. На роботі без нього якось обходяться. Борис керує всіма справами. Цікава людина цей Борис.

«Бувай, Поль».

«На добраніч, мосьє Алене».

Це, здається, було в кав'ярні «У Жермени», на вулиці Понтьє. Потім…

Він прийняв третю таблетку аспірину, почистив зуби, прополоскав рота. Умився холодною водою, причесав волосся. Який гидкий вигляд! Він і сам собі був противний.

Потім зупинявся в іншому місці, але де? Усі наче крізь землю провалилися цієї ночі.

Що б це означало? Може, навмисно порозбігалися, щоб не зустрічатися з ним? А може, бояться, щоб, чого доброго, не побачили їх у його товаристві?

Він повернувся до спальні, підняв з килима вузеньке дамське трико й бюстгальтер, поклав їх на стілець.

Обличчя жінки незнайоме, зовсім молоде й уві сні здавалося невинним. Губи випнуті вперед, як у маленької дівчинки, що капризує.

Хто вона?

Він поточився й подумав, чи не краще знову лягти? Почував, як пульсувала кров у скронях.

Повернувся до вітальні, де служниця почала вже порядкувати. Скинула з себе плаття й перевдяглася в нейлоновий халатик.

— Як вас звати?

— Мінна. Я вже казала.

У неї постійне бажання сміятись. Може, пришелепувата?

— Добре, Мінно. Зваріть мені каву, тільки щонайміцнішу.

— Авжеж, сьогодні вона вам не завадить.

Він не образився. Спостерігав, як вона попрямувала до кухні, коливаючи стегнами, і подумав, що треба було б побавитися з нею колись. Жодного разу в житті не було ще в нього любовної пригоди з служницею. Служницями у них завжди були жінки немолоді. Йому згадувалися тільки суворі й сумні обличчя. Мабуть, у цих створінь в минулому було лише горе і вони зичили його всьому світові.

Жовта смужка на обрії поширшала, і все довкола засвітилося. Дощ давно перестав. Ален бачив навіть башти собору Паризької Богоматері.

«Здається, хтось йому мав подзвонити, — зринула уривчаста думка. — Атож. І в дуже» важливій справі. Він дав слово, що чекатиме вдома».

Запахло кавою. Мінна може не знати, що він п'є з великої синьої чашки — довелося багато магазинів обходити, перш ніж знайшли таку.

Він попрямував до кухні. З того, як служниця глянула на нього, зрозумів, що вона думає про інше. Проте не злякалась. Ждала, обернувшись до нього спиною.

Він одчинив дверцята стінної шафи.

— Ось моя чашка.

— Добре, мосьє.

Чому вона ледве стримується, щоб не пирснути зо сміху? Що їй наплели про нього? Про нього тепер усі говорять — тисячі людей.