Жорж Сіменон - Тюрма

Погляд його застиг. І він додав тихим голосом:

— Хоч що могло бути гіршим від того, що трапилось. І глянув на одного зятя, потім на другого.

— Не знаю, кого з вас двох жаліти більше.

Обличчя його спохмурніло, і він взявся до їжі. Тепер за столом чутно було тільки постукування виделок.

Альбер змінив тарілки, поставив на стіл печеню з куріпок, налив у склянки бургундського.

— Я їздив подивитися на неї… Туди.

Тесть пробурмотів:

— Ну, у мене не вистачило б мужності.

Може, це сцена з якоїсь вистави, що в ній три актори надто повільно грали свої ролі? У Алена виникло бажання кричати, махати руками, кинути тарілку на підлогу, щоб повернутися до життя.

Присутні не говорили вже про Жакліну та Адрієну. Фаж розповідав про своїх дітей, своїх дочок, коли вони були маленькими і стали підлітками.

— Коли мої діти народились, я мріяв, що в них не буде від мене таємниць, хотів бути їхнім другом, допомагати їм…

Він замислився й повернувся до Бланше.

— Чи багато говорила з вами Адрієна?

— Н-ні. Не надто. Вона не відчувала потреби в душевних сповідях.

— А з вашими друзями?

— Була гарною господинею, хоч завжди трималася в тіні. Ми майже не помічали її присутності.

— От бачите! Вона лишилася такою, як була. Жила в своєму внутрішньому світі, не в силі відкрити його будь-кому. А Жакліна, Ален?

Той мовчав, не знаючи, що відповісти. Боявся завдати болю цій людині, що прийняла з такою лагідністю страшний удар.

— Мур-мур… Так я її звав…

— Атож.

— Мур-мур дорожила своєю незалежністю, ось чому працювала. В цю сферу вона мене ніколи не допускала і не просила у мене ні допомоги, ні поради. Цей відтинок доби належав тільки їй. Зате в інший час вона не відходила від мене ні на хвильку.

— Те, що ви розповідаєте, дуже цікаво. Я немов зараз бачу, як вона сидить у кріслі в моєму кабінеті. Увіходила завжди так тихо, що я навіть лякався, коли, підвівши голову, бачив її навпроти себе. «Хочеш погомоніти зі мною?» «Ні». «Ти певна, що нічого не маєш мені сказати?» Вона заперечно хитала головою. Їй приємно було сидіти у мене в кабінеті, і тільки. А я знову брався до роботи.

Коли вона вирішила продовжувати освіту в Парижі, замість того щоб лишитися в Ексі, я зрозумів: не хоче бути дочкою професора.

Неправда! Жакліна просто вирішила по-своєму влаштувати життя.

— Зрозуміло, Адрієна пішла тією ж дорогою. І ми з дружиною лишилися самі саме тоді, коли сподівалися мати від дочок собі втіху.

І він перевів погляд з одного зятя на другого.

— Та скористались з цього ви, обоє.

Що було на десерт? Ален так і не пригадав. Гості встали з-за столу і разом з господарем пройшли в кабінет, де їм запропонували гаванські сигари.

— Каву питимете?

Ален не наважувався глянути на годинник.

— Я ніколи не втручався в їхні справи. Не вимагав, щоб вони писали мені частіше або докладніше. Скажіть, чи зустрічалися вони після одруження?

Ален і Бланше запитально перезирнулися. Бланше сказав:

— Жакліна іноді приїжджала до нас з Аленом обідати.

— В середньому двічі на рік, — уточнив Ален.

— Ми завжди були раді вам, ти ж знаєш.

— Кожного з нас обсідали свої клопоти.

— Дзвонили одна одній. Гадаю, час од часу вони навіть зустрічалися де-небудь у місті, щоб випити разом чашку кави.

Ален міг би заприсягтися, що протягом семи років вони навряд чи зустрічалися більше двох разів.

— Бачилися в театрах, у ресторанах.

Фаж знову перевів погляд з одного зятя на другого, та по його очах не можна було здогадатися, про що він думає.

— Вихідні дні проводили у себе на віллі, Алене?

— Іноді й кілька днів.

— А як Патрик?

— Став зовсім дорослим.

— Він знайомий із двоюрідним братом і сестрою?

— Атож, вони бачились.

Фаж не спитав, скільки разів, і добре зробив. Мабуть, і він почував себе тут не в гуморі: в цьому будинку, що був тільки прикрасою і не давав зрозуміти, як проходило щоденне життя його мешканців.

— Отже, Жакліна так і не сказала чому? — раптом без усякого переходу повернувся він до головного.

Ален заперечливо похитав головою.

— І ніхто з вас нічого не знає?

Відповіддю було глухе мовчання.

— А може, вона вирішить заговорити?

— Сумніваюсь, — зітхнув Ален.

— Як вам здається, мені дозволять побачення?

— Безперечно. Зверніться до слідчого Беніте. Він дуже гарна людина.

— Може, хоч зі мною говоритиме?

Проте Фаж і сам сумнівався в цьому і тільки сумовито посміхнувся. Він сидів блідий, губи здавалися безкровними, й, незважаючи на свій зріст, виглядав зовсім немічним.