Жорж Сіменон - Тюрма

Кощавою рукою він міцно потиснув Алену руку. Потім, так само мовчки, підійшов і потиснув руку другому зятю, потім раптом закашлявся, прикривши рота хусточкою.

— Не звертайте уваги. Дружина в ліжку, з бронхітом. Лікар заборонив їй супроводжувати мене. Та воно, либонь, так і краще. Я теж от простудився.

— Може, пройдемо до мене в кабінет?

Кабінет в стилі «ампір», мав такий же казенний вигляд, як і вітальня.

— Що вам запропонувати, мосьє Фаж?

— Не має значення.

— А тобі?

— Віскі.

Бланше якусь мить повагався, знизав плечима.

Моложавий, з обличчям без жодної зморшки й сивим волоссям, зачесаним назад, Андре Фаж скидався на типового інтелігента, як його уявляють собі люди. В ньому почувалася врівноваженість і лагідність.

Коли Альбер виповнив склянки, Фаж глянув по черзі на Алена і Бланше та зауважив:

— Обох вас постигло нещастя, а я втратив обох дочок. І навіть не знаю, якої мені більше шкода.

Голос його, глухий від стриманого хвилювання, ніби проходив крізь повсть. Він зупинив погляд на Алені.

— Ви бачилися з нею?

Вони так рідко зустрічалися, що мало знали один одного.

— Атож, сьогодні, в кабінеті слідчого.

— І як вона?

— Я був уражений, побачивши її такою спокійною, і тим, як вона була вдягнута: ніби прийшла з візитом.

— Вона завжди була такою. Ще зовсім маленькою, коли почувала себе скривдженою, заб'ється, бувало, в темний куточок або в стінну шафу і не показується, поки не опанує собою.

Він надпив портвейн і поставив склянку.

— Я намагався не читати газет і не читатиму їх тепер тривалий час.

— А як ви дізналися?

— Від вашого поліцейського комісара. Він вважав за свій обов'язок прийти до мене, хоч виклав усе дуже тактовно.

Він глянув довкола.

— Де ж це сталося? — звернувся він до Бланше.

— У спальні, точніше, в суміжному будуарі.

— А де були діти?

— Вечеряли з Наною.

— Вони знають?

— Поки що ні. Я сказав їм, що з мамою трапився нещасний випадок.

Діти! Шестирічний Бобо і трирічна Неллі.

— Так, це від них не втече.

— Тіло привезуть завтра вранці. Похорон — у суботу о десятій.

— Церковний?

Фаж був невіруючим, а його дочки дістали світське виховання.

— Так, я замовив месу з відпущенням гріхів.

Ален почував себе до того зайвим, що навіть запитав себе: чого він тут?

Він слухав, не відчуваючи бажання заходити в розмову. Співрозмовники були такі несхожі між собою. Особливо Бланше. Можна було б подумати, Що вони з різних планет.

А може, він не такий, як усі?

Йому здавалося, що лампи світять аж надто тьмяно. Хоч це була якась омана, бо ще звечора все йому ввижалося в тьмяному світлі. Він почував себе так, ніби його зачинили в похмурому приміщенні.

— Вечерю подано, мосьє.

На руках у Альбера білі рукавички. Довгий стіл був сервірований сріблом і кришталем, з квітами посередині. Невже Бланше спроможний думати й про квіти? Чи це зроблено було автоматично, незалежно від хазяїна?

Посідали щонайдалі один від одного.

— Ви не знаєте, Адрієна дуже мучилася?

— Лікар стверджує, що ні.

— Коли вона була маленькою, я звав її Сплячою Красунею, їй бракувало жвавості й того чарування, що були так властиві Жакліні.

Алену не важко було пригадати образ Адрієни й порівняти з тим, що змалював батько.

— Вона мало гралася, могла годинами сидіти біля вікна й розглядати хмари на небі.

«Тобі не скучно, моя люба?»

«А чого мені скучати?»

Мене й дружину часто тривожив її спокій, який ми іноді вважали за хворобу. Та наш лікар Марньє заспокоїв нас щодо цього.

«Не скаржтесь. Бо коли вона прокинеться, у вас буде багато клопоту. Ваша дівчинка живе інтенсивним внутрішнім життям».

Запала тиша. Бланше скористався з неї, щоб прокашлятись. Альбер подав рибне філе.

— Згодом між сестрами спалахнуло суперництво, хоч ми й робили все, аби уникнути цього. Гадаю, так буває між дітьми в кожній сім'ї. Почалося з того, що Жакліна дістала дозвіл лягати спати на годину пізніше. Протягом кількох місяців Адрієна відмовлялася лягати перша. У неї склеплялися очі, але вона вперто трималася. І ми змушені були піти на компроміс: стали вкладати їх одночасно, на півгодини раніше, ніж належало Жакліні, і на півгодини пізніше, ніж належало Адрієні.

— Це було несправедливо щодо Жакліни, — зауважив Ален.

Він і сам здивувався, що назвав дружину Жакліною, а не Мур-мур, як звичайно.

— Знаю. З дітьми несправедливість неминуча. В тринадцять років Адрієна зажадала, щоб її вдягли так само, як і сестру, хоч тій вже було шістнадцять. Спливло ще два роки, і Адрієна почала палити. Ми з дружиною намагалися виявити щонайбільше терпимості, ставилися однаково Як до старшої, так і до меншої. Бо вважали, що, коли вони збунтуються, буде гірше.