Аґата Крісті - Небезпека «Дому на околиці»

– Цікаво… – задумливо видобув Пуаро.

Та на тому і змовк, ніяк не зволивши пояснити, що ж саме його зацікавило.

Сам дім був великий і досить похмурий на вигляд. Його застували дерева, крони яких навіть торкалися даху. Будинок вочевидь потребував ремонту. Пуаро окинув його оцінювальним поглядом, перше ніж смикнути за шнур старомодного дзвоника – щоб добитися від нього результату, потрібна була натуга Геракла, але щойно його таки приводили в дію, непогамовне калатання розлягалося луною.

Двері відчинила жінка середніх років – «пристойна особа в чорному», – саме цей опис, як на мене, їй найдужче пасував. Дуже поважна, досить похмура й дощенту байдужа.

Міс Баклі, повідомила вона, іще не повернулася. Пуаро став пояснювати, що нам призначено аудієнцію, а все ж домігся свого не без деяких труднощів: та належала до жінок того типу, які не схильні довіряти іноземцям. Я, власне, лещу собі, що саме моя зовнішність схилила-таки шальки терезів на нашу користь. Нас впустили й провели у вітальню чекати на повернення міс Баклі.

Там не відчувалося і натяку на непривітність. Вікна виходили до моря, і кімната потопала в сонячному світлі. Проте була досить обшарпана й виказувала стилістичний контраст: дешевого штибу ультрамодерн накладався на вікторіанську солідність. Парчеві гардини вицвіли, але оббивка на меблях сяяла новизною та яскравістю, а диванні подушечки то й відверто пашіли якимось сухотним рум’янцем. Стіни були завішені фамільними портретами. Деякі з них, подумалося мені, мали вигляд навдивовижу довершених. У кімнаті стояв грамофон і де-не-де валялися кілька платівок. Упадали в око портативний радіоприймач, практично нуль книжок і лиш одна розгорнута газета на краєчку дивана. Пуаро взяв її, а відтак поклав на місце із гримасою огиди. То виявилася місцева «Віклі геральд енд дайректорі». Щось спонукало його вдруге взятися за газету, і мій друг саме проглядав якусь колонку, коли двері відчинилися, а Нік Баклі ввійшла у вітальню.

– Принесіть лід, Еллен, – гукнула вона через плече, відтак звернулася до нас.

– Ну, ось і я, насилу здихалася решти. Мене живцем зжирає цікавість. Невже я давно загублена героїня, яка конче потрібна кіношникам? Ви були такий серйозний, – мовила дівчина до Пуаро, – що в мене виникло відчуття, наче ні про що інше йтися просто не може. Ну ж бо, зробіть мені щедру пропозицію.

– Боюся, мадемуазель… – почав детектив.

– От тільки не кажіть, що все навпаки, – змолилася вона. – Не кажіть, що ви пишете мініатюри й хочете, щоб я придбала одну. Хоча ні, – не з такими вусами і проживанням у «Маджестику», який славиться найогиднішою їжею та найвищими цінами в усій Англії, – таке просто неможливо.

У кімнату ввійшла жінка, яка відчиняла нам двері, несучи лід і тацю з пляшками. Не припиняючи теревенити, Нік узялася спритно змішувати коктейлі, але мовчання Пуаро (що так на нього не схоже) зрештою, гадаю, достукалося до неї. Спинивши на півдорозі процес наповнення келихів, вона різко кинула:

– Так, гаразд…

– Саме цього я й хочу: щоб усе було гаразд. – Детектив узяв у неї коктейль. – За ваше здоров’я, мадемуазель, за ваше здоров’я на довгі роки.

Дівчина виявилася не дурною: значущість його тону не пройшла повз її увагу.

– Щось… сталося?

– Так, мадемуазель, це…

І простягнув до неї руку з кулею на долоні. Нік, спантеличено насупившись, узяла її.

– Ви знаєте, що це?

– Так, звісно, знаю. Куля.

– Саме так. Мадемуазель, сьогодні вранці повз ваше личко пролетіла не оса, а ось ця куля.

– Ви хочете сказати… що якийсь небезпечний для суспільства псих пострілював собі в саду готелю?

– Схоже на те.

– Ну й ну, а бодай мене! – щиро здивувалася Нік. – Мені, скидається на те, і справді хтось ворожить на життя. Це вже вчетверте.

– Так, – сказав Пуаро, – вже вчетверте. Мадемуазель, я хотів би почути про три інші… неприємні випадки .

Та витріщилася на нього.

– Мені кортить переконатися, мадемуазель, що всі вони були… саме… випадками .

– Та годі вам, ну звісно! Чим же ще?

– Мадемуазель, благаю, приготуйтеся до потрясіння. А що, коли хтось зазіхає на ваше життя?

Уся реакція Нік на почуте звелася до вибуху реготу. Така думка, здавалося, неабияк повеселила її.

– Геніальна ідея! От тільки, чоловіче добрий, та кому ж, по-вашому, воно могло знадобитися? Я ж не прекрасна юна спадкоємиця, після смерті якої залишаться нічийними мільйончики! Мені б і хотілося, щоб хтось таки спробував, – полоскотала б собі нерви, коли хочете, – але на це, боюся, ні найменшої надії!