Аґата Крісті - Небезпека «Дому на околиці»

Їх було четверо – Нік Баклі, старпом Челленджер, ще один чоловік і ще одна жінка. Звідти, де ми сиділи, роздивитися їх не виходило. Час від часу до нас долинали розкоти моряцького реготу. Той, хто їх видавав, справляв враження доброї та щирої душі, і я відразу ж уподобав його.

Протягом ланчу мій друг просидів мовчазний і неуважний. Він кришив хліб, уривчасто вигукував щось сам до себе і поправляв усе, що тільки було на столі. Я спробував було зав’язати розмову, але, не знайшовши підтримки, швидко здався.

А той продовжував сидіти за столом ще довгенько по тому, як покінчив із сиром. Але щойно інша компанія вийшла з їдальні, як він і собі підвівся на ноги. Ті саме влаштовувалися за столом у вестибюлі, коли Пуаро, якнайстаранніше чеканячи крок, по-військовому підійшов до їхнього гурту й без еківоків звернувся просто до Нік:

– Мадемуазель, чи можу я попросити вас на два слова?

Та насупилася. А я досить ясно збагнув, що саме вона відчувала – злякалася, що цей дивний недомірок-чужинець зараз почне докучати. І мимоволі поспівчував їй, розуміючи, який вигляд, напевно, мало це в її власних очах. Дівчина з видимою неохотою відійшла на кілька кроків убік.

Аж тут я майже вмить помітив вираз подиву, що проступив на її обличчі від стишених, квапливих слів Пуаро.

Сам я тим часом почувався досить ніяково – ні в сих ні в тих. Тактовний Челленджер з готовністю прийшов мені на допомогу, пригостивши цигаркою і зронивши якесь пустопорожнє зауваження. Ми встигли прицінитися один до одного й схилялись до взаємної симпатії. Мені здалося, наче я краще придавався йому за товариша, ніж чоловік, із яким він тільки-но ланчував. Тепер бо мені випала нагода роздивитися останнього – високого, білявого, досить вишуканого молодика, із радше м’ясистим носом і занадто солоденькою зовнішністю. Він мав бундючну манеру триматися й ліниву, протяжну вимову. Відчувалася в ньому певна єлейність, що особливо мені не сподобалася.

А відтак я поглянув на жінку. Та сиділа прямо навпроти мене у великому кріслі, щойно скинувши капелюшка. Незвичний типаж – його найкраще було описати, назвавши «стомленою Мадонною». Вона мала світле, майже безбарвне волосся, зачесане на проділ посередині й стягнуте, прикриваючи вуха, у вузол на потилиці. Обличчя було безживно-бліде та змарніле, а все ж не без химерної привабливості. Дуже світлу сіризну її очей цяткували великі зіниці. У жінки був якийсь на диво відсторонений вигляд. Вона витріщилася на мене. І зненацька заговорила:

– Присядьте, доки ваш друг перебалакає з Нік.

Її голос прозвучав неприродно – млосно й удавано, – та попри це бриніла в ньому певна незбагненна принадність, якась лунка, протяжна краса. Гадаю, вона справила на мене враження найстомленішої особи, яку я будь-коли зустрічав. І то не тілом, а духом, неначе все в цьому світі було беззмістовне й нічого не варте.

– Міс Баклі вкрай люб’язно допомогла моєму другові, коли він підвернув кісточку цього ранку, – пояснив я, пристаючи на зроблену пропозицію.

– Так-так, Нік говорила. – Її і досі відсторонені очі так само розглядали мене. – А тепер, сподіваюся, з його ногою все добре?

Я відчув, як заливаюся барвою, і відповів:

– Просто невеличкий розтяг.

– А! Ну… тоді я рада чути, що Нік не вигадала всю цю історію. Вона ж бо, знаєте, найспритніша брехунка, яка коли-небудь коптила небо. Напрочуд натхненна – справдешній талант.

Я не знав, що на таке й сказати. А от співрозмовницю моє зніяковіння, схоже, забавляло.

– Це одна з моїх найдавніших подруг, – повела далі жінка, – а я завжди мала відданість за вкрай марудну чесноту, ви зі мною не згодні? Її здебільшого полюбляють шотландці – поряд з ощадливістю й шануванням дня недільного. Але Нік – іще та фантазерка, хіба ні, Джиме? Це ж треба виплести таку шикарну історію про гальма в машині – а от Джим каже, що з ними повний порядок.

Соковитим, медоточивим голосом білявий молодик протягнув:

– Я дещо тямлю в тачках.

І напівобернувся. Знадвору серед інших авто впадало в око одне – видовжене та червоне – схоже, найдовше й найчервоніше з усіх можливих моделей. Його довгастий капот відшліфованого металу аж сяяв. Не автомобіль, а чудо!

– Це ваша машина? – запитав я, скоряючись раптовому імпульсу.

Молодик кивнув.

– Так.

У мене з’явилося божевільне бажання сказати «Я так і подумав!»

Але тут підійшов Пуаро. Тож я підвівся, а той узяв мене за руку й, коротко кивнувши товариству, швидко поволік куди-інде.