Артур Конан Дойл - Собака Баскервілів. Долина страху

Повз нас пролетів маленький метелик, і Степлтон із вражаючою швидкістю та спритністю кинувся за ним навздогін. Я з жахом побачив, що метелик полетів прямо до багнюки, але мій новий знайомий, ніби нічого не трапилося, стрибав із купини на купину і розмахував своїм зеленим сачком. Сірий костюм і рвучкі рухи надавали йому самому схожості з якимось величезним метеликом. Я стояв, дивлячись на нього зі змішаним почуттям захоплення та страху. Мені здавалося, що він ось-ось оступиться і впаде в зрадницьку твань. Раптом позад мене почулися чиїсь кроки. Я озирнувся і побачив майже поруч із собою жінку. Вона з’явилася з того боку, де виднівся дим, що вказує на близькість Мерріпіт-гаузу, але раніше я не міг її помітити, бо стежка, якою вона чимчикувала, йшла під ухил.

Я не сумнівався, що це й є панна Степлтон, оскільки навряд чи в тутешніх місцях доводилося розраховувати на зустріч із іншими жінками. Крім цього, мені розповідали про неї як про красуню, а жінка на стежці справді вражала своєю вродою, звабою не зовсім звичайного типу. Більшої несхожості між сестрою і братом важко було собі уявити. Він – безбарвний блондин із сірими очима, вона брюнетка – таких пекучих брюнеток мені ще не доводилося зустрічати в Англії – витончена, струнка, висока. Її тонкі гордовиті риси були настільки правильні, що обличчя могло б здатися неживим, якби не виразний рот і швидкий погляд прекрасних темних очей. Ідеальна фігура, ошатна сукня – як дивно було бачити таку істоту на безлюдній стежині, що в’ється серед торф’яних боліт! Коли я озирнувся, погляд цієї жінки був спрямований на Степлтона, але вона тут же додала в швидкості та підійшла до мене. Я зняв капелюха, вже приготувавшись пояснити свою присутність тут, як раптом слова красуні спрямували мої думки на зовсім інший шлях.

– Їдьте звідси! – благала вона. – Негайно повертайтесь до Лондона!

У відповідь на це я міг тільки з приголомшеним виглядом втупитися в жінку. Вона блиснула очима та нетерпляче тупнула ногою.

– Навіщо ж мені їхати? – не збагнув я.

– Не вимагайте пояснень, – вона промовляла тихо, швидко і легко гаркавила. – Заради Всевишнього, послухайтеся моєї поради! Їдьте, і щоб ноги вашої більше не було на цих болотах!

– Але ж я тільки-но приїхав!

– Боже милий, – вигукнула вона, – невже ви не розумієте, що я бажаю вам добра? Їдьте в Лондон! Сьогодні ж! Вам не можна тут залишатися. Цить! Мій брат іде! Не кажіть йому ні слова… Будьте такі люб’язні, зірвіть мені он ту орхідею. У нас тут дуже багато орхідей, але ви трохи спізнилися: до осені вони вже починають відцвітати, і тутешня природа таки втрачає свою красу.

Степлтон залишив гонитву за метеликом і підійшов до нас, весь червоний і захеканий.

– А, це ти, Беріл! – сказав він, і я не відчув у цьому привітанні особливої сердечності.

– Як ти розпалився, Джеку!

– Та я погнався за чудовим екземпляром Cyclopides. Їх тут не часто побачиш пізньої осені. І подумай, який жаль, я не спіймав!

Він теревенив спокійно-зневажливим тоном, а сам весь час перекидав погляд своїх маленьких сірих очиць із сестри на мене.

– Сподіваюся, ви встигли познайомитися?

– Аякже. Я казала серу Генрі, що зараз уже пізно милуватися красотами наших боліт – орхідеї відцвітають.

– Що? Як гадаєш, хто перед тобою?

– Сер Генрі Баскервіль.

– Ні, ні, – сказав я, – не нагороджуйте мене чужим титулом. Я всього лише приятель сера Генрі, доктор Ватсон.

Фарба досади розлилася по її виразному обличчю.

– Отже, ми балакали, не розуміючи один одного, – сказала вона.

– Так, у вас було не так уже й багато часу на балачки, – зауважив Степлтон, продовжуючи допитливо дивитися на сестру.

– Я прийняла доктора Ватсона за нашого сусіду, – повідомила вона. – А йому, мабуть, зовсім байдуже, цвітуть зараз орхідеї чи ні. Але ви все ж зайдете до нас у Мерріпіт-гауз?

За кілька хвилин ми підійшли до похмурої на вигляд ферми, яка, ймовірно, в давні часи служила житлом якомусь заможному скотареві, а потім була перебудована на сучасніший лад. Ферму оточував садок; дерева в ньому, як і всюди на болотах, були низькорослі та хирляві. Злиденністю і сумом віяло від цього місця. Слуга, котрий відчинив нам двері, дуже пасував оселі – старий, весь зморщений, у поруділому костюмі. Але самі кімнати здивували мене своїми розмірами й елегантністю оздоблення. Останнє, мабуть, вартувало приписати смаку господині. Я поглянув у вікно на виднокрай, всіяні гранітними валунами болота, які тягнулися до ледве видної далеко від лінії горизонту, і не міг не подумати: «Що ж привело в таку глушину цього освіченого чоловіка та його красуню сестру?»