– Треба зараз же побалакати з Беррімором.
Він викликав дворецького дзвінком і звернувся до нього за поясненнями. Мені здалося, що бліде обличчя слуги зблідло ще більше, коли він почув запитання господаря.
– У будинку живе лише дві жінки, сер Генрі, – відповів Беррімор. – Одна з них посудниця, котра спить в іншому крилі, а друга – моя дружина, але запевняю, що вона не плакала.
Й усе ж він сказав нам неправду, бо після сніданку мені довелося зіткнутися з пані Беррімор у коридорі, на яскравому світлі. Я побачив високу жінку з крупними рисами обличчя і зі строго стиснутими губами, котра трималася дуже невимушено. Але очі – червоні, з припухлими віками – видали її. Отже, вона таки плакала вночі, а якщо так, то чоловік не міг не знати про це. Й усе ж він відважився навіть на те, що його можуть викрити в брехні. Навіщо? І чому вона так гірко плакала?
Чимось таємничим і похмурим віяло від цього блідого солідного чоловіка з чорною бородою. Він перший виявив тіло сера Чарльза, й обставини смерті старого Баскервіля були відомі нам тільки з його слів. Невже ж саме Беррімора ми бачили в кебі на Ріджент-стрит? У будь-якому разі борода була така сама. Візник повідомляв про чоловіка середнього зросту, але це враження могло бути помилковим. Як же мені встановити істину? Перш за все треба, звісно, побачити начальника поштової контори в Ґрімпені та дізнатися у нього, чи була наша телеграма передана Беррімору власноруч. І в тому, і в іншому випадку в мене принаймні буде що повідомити Шерлоку Голмсу.
Сер Генрі зайнявся після сніданку переглядом ділових паперів, і я цілком міг розпоряджатися своїм часом. Пройшовши чотири милі по хорошій дорозі вздовж боліт, я вийшов до маленького непоказного селища, в якому мені насамперед кинулися в очі дві солідніших, ніж інші, споруди – готель і будинок доктора Мортімера. Начальник поштового відділення, котрий виявився також і тутешнім крамарем, запам’ятав нашу телеграму.
– Певна річ, сер, – сказав він, – я доставив її пану Беррімору, як і було вказано.
– А хто її відносив?
– Мій синочок. Джеймсе, адже ти доставив телеграму в Баскервіль-хол, пану Беррімору?
– Так, татку.
– І вручив йому особисто? – уточнив я.
– Ні, пан Беррімор був десь на горищі, й я віддав телеграму його дружині, а вона обіцяла негайно ж передати йому.
– А самого пана Беррімора ти бачив?
– Ні, сер, я ж кажу, що він був на горищі.
– Звідки ж ти знаєш, де він був, якщо сам його не бачив?
– Ну, дружина ж мала б знати, де він, – роздратовано сказав поштар. – Адже телеграма доправлена? А якщо сталася якась помилка, нехай пан Беррімор сам поскаржиться.
Продовжувати допит було б безглуздо, але мені стало ясно, що хитрий прийом Голмса ні до чого не призвів і ми так і не дізнаємося, їздив Беррімор у Лондон чи ні. Припустімо, що їздив. Припустімо, що він – останній, хто бачив сера Чарльза в живих, перший вистежив його спадкоємця, як тільки той приїхав до Англії. Що з цього випливає? Діє Беррімор за чиєюсь намовою, чи в нього є свої власні підступні плани? Який йому сенс переслідувати Баскервілів? Я згадав дивне застереження, складене з газетних вирізок. Невже це справа рук Беррімора? А може, його надіслав хтось інший, хто намагається нашкодити йому? Єдине задовільне пояснення дав всьому цьому сер Генрі, сказавши, що якщо Баскервілів вдасться відлякати від родового маєтку, то подружжя Берріморів забезпечить собі безтурботне існування до кінця днів своїх. Але хіба це якоюсь мірою виправдовує ту глибоку та тонку інтригу, яка невидимим мереживом обплітає молодого баронета? Голмс сам визнав, що серед усіх його сенсаційних розслідувань ця справа найзаплутаніша та найскладніша.
Повертаючись безлюдною похмурої дорогою, я молив Бога, щоб мій приятель вивільнився якнайшвидше і, приїхавши сюди, зняв із мене таку важку відповідальність.
Мої роздуми були раптово обірвані звуком швидких кроків позаду. Чийсь голос гукнув мене на ім’я. Я озирнувся, сподіваючись побачити доктора Мортімера, але, на мій подив, за мною поспішав якийсь невисокий худорлявий блондин років тридцяти п’яти-сорока, з чисто поголеною, дещо пісною фізією і вузьким довгим підборіддям. На ньому був сірий костюм і солом’яний капелюх. Через плече в нього висіла бляшана ботанічна скринька, а в руках він тримав зелений сачок на метеликів.
– Даруйте мені мою сміливість, докторе Ватсон, – ще не віддихавшись як слід, озвався незнайомець. – Ми тут люди прості і не чекаємо офіційних репрезентацій. Ви, можливо, чули про мене від нашого спільного приятеля, Мортімера. Я Степлтон із Мерріпіт-гаузу.
Читать дальше