Артур Конан Дойл - Собака Баскервілів. Долина страху

Я помітив сліди хвилювання на блідому обличчі дворецького.

– Нам із дружиною це також буде не легко, сер. Але, правду кажучи, ми дуже прив’язалися до сера Чарльза і досі ніяк не оговтаємося після його смерті. Нам важко тут залишатися. Ми вже не можемо почуватися в Баскервіль-холі, як раніше.

– Що ж ви будете робити?

– Сподіваюся, сер, що нам вдасться налагодити якусь справу. Адже сер Чарльз не обійшов нас своєю щедрістю… А тепер дозвольте показати вам ваші кімнати.

Горішня частина старовинного холу була обведена галереєю з перилами, на яку вели сходи в два прогони. Звідти вздовж всієї будівлі тягнулися два довгих коридори, куди виходили всі спальні. Моя була в одному крилі зі спальнею Баскервіля, майже двері в двері. Ці кімнати виявилися сучаснішими, ніж центральна частина оселі, а світлі шпалери та безліч запалених свічок одразу ж пом’якшили важке враження, яке склалося у мене після приїзду в Баскервіль-хол.

Однак їдальня в нижньому поверсі вразила нас своїм похмурим виглядом. Це була довга кімната з помостом для господарського столу, відокремленим однією сходинкою від тієї її частини, де належало сидіти особам нижчого стану. У дальньому кінці містилися хори для менестрелів. Високо у нас над головою чорніли величезні балки, за якими виднілася закіптюжена стеля. Не виключено, що палаючі факели, строкатість і буйні веселощі стародавніх бенкетів пом’якшували похмурість цієї кімнати, але не зараз, коли в ній під єдиною лампою з абажуром сиділи два джентльмени, одягнені в усе чорне, їхні голоси звучали приглушено, і настрій у них був зовсім не піднесений. Довга низка пращурів у найрозмаїтіших костюмах – починаючи з вельможі епохи королеви Єлизавети та закінчуючи жевжиком часів Регентства – дивилися на нас зі стін, пригнічуючи своєю мовчанкою. Розмова за столом якось не клеїлася, й я відчув полегшення, коли, закінчивши обід, ми перейшли курити в більярдну – кімнату цілком сучасну.

– Що й казати, обстановка не з веселих, – сказав сер Генрі. – З цим усім, звісно, можна змиритися, але зараз я почуваюся не в своїй тарілці. Не дивно, що мій дядечко нервував, живучи сам-один у такому обійсті. Ну що ж, мабуть, розійдімося. Може, вранці нам здасться тут уже не так химерно.

Перш ніж лягти спати, я відкрив штору та подивився у вікно. Воно виходило на газон перед вхідними дверима. За газоном, гойдаючись на вітрі, стогнали високі дерева. У просвіті між хмарами, що швидко втікали, проглянув місяць. В його холодному сяйві за деревами виднілася нерівна гряда скель і довга лінія похмурих боліт. Я засунув фіранку, переконавшись, що останнє моє враження від Баскервіль-холу нітрохи не різниться від першого.

Але воно виявилося не останнім. Незважаючи на втому, я таки не міг заснути і, перевертаючись із боку на бік, марно кликав до себе сон. Десь далеко годинник відбивав кожні п’ятнадцять хвилин, і більше нічого не порушувало мертвої тиші, що панувала в будинку. І раптом у глуху північ мого слуху торкнувся абсолютно виразний звук, в природі якого сумніватися не доводилося. Це були ридання, приглушені, судомні схлипування жінки, чиє серце розривалося від горя. Я звівся на ліжку і став напружено дослухатися. Плач лунав десь близько, в самому будинку. Я прочекав із півгодини, насторожившись усім своїм єством, але не почув більше нічого, крім удару годинника та шереху плюща, що увивав стіни.

Свіжа принадність ранку стерла з нашої пам’яті гнітюче враження, яке залишилося у нас обох після першого знайомства з Баскервіль-холом. Коли ми із сером Генрі сіли снідати, яскраве сонячне світло вже лилося у вузькі вікна з кольоровими гербами на шибах, розкидаючи по підлозі свої строкаті відблиски. Темна дубова обшивка відливала бронзою в золотих променях, і тепер нам важко було уявити, що всього лише напередодні ввечері ця кімната навіювала на нас такий смуток.

– Будинок тут ні при чому, ми, ймовірно, самі в усьому винні, – сказав баронет. – Втомилися з дороги, змерзли, ось нам і здалося все таким похмурим. А за ніч відпочили, почуваємося чудово, і навколо також усе звеселилося.

– Однак не можна приписувати все винятково нашому настрою, – відповів я. – Скажіть мені, наприклад, невже ви не чули серед ночі чийсь плач, схоже, жіночий?

– А знаєте, мені також здалося щось подібне, коли дрімав. Я довго прислухався і потім вирішив, що це мені наснилося.

– Ні, я дуже ясно все чув і впевнений, що плакала жінка.