Агата Кристи - Убивство на полі для гольфу

— Гм, — пробурмотів я, — та ви трохи стомитеся від сидіння рівно й рахування до шести, поки допливете до Сантьяго чи до Буенос-Айреса, чи куди ви там маєте плисти.

— Quelle idée! [18]Але ви ж не думаєте, що я попливу в Сантьяго.

— Містер Рено вважає, що вам, можливо, доведеться туди навідатися.

— Він не знає методів Еркюля Пуаро! Я не бігаю сюди-туди, не мандрую і не нервуюся. Бо працюють у мене не ноги, а ось що… — і він багатозначно постукав себе по лобі.

Як завжди, почувши таке, я почав заперечувати:

— Усе це дуже добре, Пуаро, але мені здається, що ваша зневага до деяких речей невиправдана. Іноді за відбитками пальців вдавалося знайти злочинця.

— І не раз вдавалося засудити невинних людей, — сухо зауважив Пуаро.

— Але ж це необхідно — детально вивчати відбитки пальців, сліди, цигарковий попіл, різні кавалки болота й інші речові докази? Це і є спостереження за деталями.

— Звичайно. Я й не заперечую. Досвідчений спостерігач, експерт дуже корисний, без сумніву! Але справжні детективи, Еркюлі Пуаро — вони важливіші за експертів! Саме їм експерти приносять факти, а ті досліджують метод злочину, його логіку, послідовність і порядок фактів, а найголовніше — справжні психологічні передумови справи. Ви колись полювали на лисицю?

— Кілька разів, — я аж розсердився, що бельгієць так різко змінив тему. — А що?

— Eh bien [19] , і ви брали на полювання собак, правда ж?

— Хортів, — м’яко уточнив я. — Звичайно, брав.

— Але ж самі ви не зіскакували з коня й не починали обнюхувати кущі, вигукуючи «Гав-гав»!

Я мимоволі розреготався. Пуаро задоволено закивав.

— Ну от. Роботу хортів ви лишаєте хортам. А від мене вимагаєте, щоб я, Еркюль Пуаро, виставляв себе на посміховисько, припадав до землі (а трава може бути в росі!) й вивчав гіпотетичні сліди або бабрався в цигарковому попелі, хоча я геть не розуміюся на типах цигарок. Пам’ятаєте вбивство у Плімутському експресі? Наш добрий друг Джепп поїхав оглядати залізничні колії. А коли повернувся, я розказав йому, що саме він знайшов, хоча сам навіть із квартири не виходив.

— То ви вважаєте, що Джепп марно витратив час?

— Аж ніяк, бо його речові докази підтвердили мою теорію. Але якби туди поїхав я, то час було б змарновано. Схожі ситуації бувають із так званими експертами. Пригадуєте історію з написаним від руки заповітом Кавендіша? Обвинувач шукав доказів схожості почерку на почерк Кавендіша, адвокат наголошував на відмінності. Ішлося про суто технічні деталі. І який результат? Довели те, що всі й так знали: почерк дуже нагадує Кавендішів. І от тут виникає психологічне питання: «Чому?» Бо це був справді його почерк? Чи комусь дуже хотілося, щоб він був його? Я відповів на це запитання, mon ami , і відповів правильно.

Детектив вдоволено відкинувся на спинку крісла, а я змушений був замовкнути, хоча його докази й не переконали мене до кінця.

На поромі я вирішив не тривожити свого друга. Погода була чудова, море гладеньке, як дзеркало, тому я не здивувався, коли на причалі в Кале усміхнений Пуаро повідомив мені, що метод Лаврег’є вкотре довів свою ефективність. Утім, настрій його трохи зіпсував той факт, що машини по нас так ніхто і не прислав, але мій супутник списав це на запізно відправлену телеграму.

— Маємо карт-бланш, тож наймемо автомобіль, — сказав він бадьоро, і вже за декілька хвилин ми затряслися й заскрипіли у старезному драндулеті дорогою на Мерлінвіль.

Я був радісний і веселий.

— Ах, яке повітря! — вигукнув я. — Чудова буде подорож.

— Для вас так. А от мені, коли приїдемо, треба буде попрацювати, якщо ви забули.

— Та! — легковажно кинув я. — Ви розкриєте секрети, вбережете від небезпек містера Рено, виведете всіх убивць на чисту воду і скупаєтеся в променях слави.

— Ви надто оптимістично все передбачили, мій друже.

— Так, я певен у вашому успіху. Адже ви — єдиний і неповторний Еркюль Пуаро!

Але видатний детектив пропустив повз вуха мої лестощі. Він похмуро дивився перед собою.

— Ви, Гастінґсе, як той буревісник: весело кружляєте, провіщаючи біду.

— Аж ніяк. Та й ваш тяжкий погляд явно не може віщувати нічого поганого.

— І все-таки я боюся.

— Боїтеся чого?

— Не знаю. Але мене мучить передчуття. Je ne sais quoi! [20]

Пуаро говорив так похмуро, що я мимоволі теж посмутнів.

— У мене таке відчуття, — промовив він повільно, — що справа буде серйозна: довга і проблемна, і розв’язати її буде нелегко.

Я хотів розпитувати Пуаро далі, аж тут ми в’їхали в Мерлінвіль. Довелося пригальмувати, щоб розпитати дорогу до вілли «Женев’єва».