Агата Кристи - Убивство на полі для гольфу

Вона щедро набілила обличчя, помастила губи помадою, а тоді критично глянула на себе в кишенькове дзеркальце. Моя присутність її анітрохи не бентежила.

Я промовив ніяково:

— Перепрошую… Не зовсім чемно з мого боку питати про таке, але для чого ви все це робите?

Дівчина припинила чепуритися і здивовано подивилася на мене.

— Ви й так симпатична, тож могли б обійтися й без… — пробелькотів я.

— Шановний пане! Я маю це робити. Усі дівчата фарбуються. Чи ви хочете, щоб я скидалася на селючку? — вона востаннє глянула у дзеркальце, задоволено всміхнулася і поклала його разом із пудреницею в сумочку. — Ось так краще. Повірте, не так і легко весь час мати гарний вигляд, але якщо дівчина поважає себе, то завжди триматиме себе в формі.

На це я не знайшов що відповісти. Кожному — своє!

Я покликав носильників, і ми спустилися на перон. Попутниця простягнула руку:

— Бувайте! Надалі намагатимуся стежити за язиком.

— Але ж ви дозволите мені подбати про вас на поромі?

— Я не піду на пором. Почекаю сестру, щоб вона, бува, не поїхала за кордон без мене. Але дякую.

— Он як! Але, сподіваюся, ми з вами ще колись зустрінемося. Я… — тут мені довелося прочистити горло, — я хотів би познайомитися з вашою сестрою.

Ми обоє засміялися.

— Дуже приємно, ваше бажання я їй обов’язково передам. Але не думаю, що ми ще колись побачимося. Ви були дуже люб’язні, а я ж вас роздратувала своїми грубими словами. Та ваше лице правду тоді сказало: ми з вами різного поля ягоди. А від такого добра не буває — це вже я знаю дуже добре…

Її обличчя змінилося. Умить на ньому згасла простодушна радість, натомість у дівочих очах з’явилася злість — ба навіть мстивість…

— Тому бувайте! — закінчила вона вже веселіше.

— Невже ви навіть імені свого мені не скажете? — гукнув я їй услід.

Дівчина озирнулася. На її щоках з’явилися ямочки, і вона раптом нагадала мені симпатичну картинку Ґреза.

— Попелюшка! — сказала вона і засміялася.

Тоді я навіть не уявляв, за яких обставин мені доведеться ще раз зустрітися з Попелюшкою.

О дев’ятій годині п’ять хвилин наступного ранку я вийшов снідати в нашу з Пуаро спільну вітальню. Мій друг, який ніколи не запізнюється ані на хвилину, вже сидів за столом і розбивав друге яйце.

Він широко заусміхався, побачивши мене у дверях.

— Ви гарно спали? Відпочили після такого втомливого переїзду? Диво, що ви вийшли до сніданку майже вчасно. Pardon [3], у вас краватка несиметрично зав’язана. Дозвольте, я поправлю.

Я вже розповідав колись про Пуаро. Неймовірний чоловік, хоч і зросту невеличкого: лише п’ять футів і чотири дюйми [4]. Голова як яйце, завжди трохи схилена набік, очі світяться зеленим, коли йому щось подобається, вуса войовничо стирчать, постава надзвичайно горда. Охайний і ошатний, бо в усьому любить порядок — це його пристрасть. Пуаро не може спокійно дивитися на криво почеплену прикрасу або пилинку на рукаві, або хоч трохи недоглянуте вбрання — це справжня мука для мого маленького друга. Легше йому стає тільки тоді, коли вдається виправити недолік. «Порядок» і «Метод» — ось боги Пуаро. Він трохи зверхньо ставиться до речових доказів, як-то відбитки підошов або цигарковий попіл, і стверджує, що самі собою вони ніколи не допоможуть детективові знайти розгадку. Натомість самовдоволено стукає себе по яйцеподібній голові й поважно говорить: «Справжня робота робиться всередині. Маленькі сірі клітинки — завжди пам’ятайте про маленькі сірі клітинки, mon ami [5] ».

Я всівся на стільця й ліниво відказав на привітання Пуаро, що годинний переїзд із Кале до Дувра важко назвати «втомливим».

Мій друг заперечно замахав ложкою:

— Du tout! [6] Якщо пасажира цілу годину мучать жахливі почуття й думки, то він за цю годину встигає стільки пережити, що дуже стомлюється! Хіба хтось із ваших англійських поетів не сказав, що час вимірюється не годинами, а ударами серця?

— Гадаю, Браунінґ мав на увазі щось романтичніше, ніж морську хворобу.

— Бо він англієць, острів’янин, для якого Ла-Манш — ніщо. О, ви, англійці! У nous autres [7]усе по-іншому. Знаєте, я мав знайому, яка на початку війни втекла в Остенде [8] . Там вона натерпілася багато страху. Куди тікати далі? Тільки за море. А вона страшно боялася — mais une horreur! [9] — моря! Що їй було робити? Німчура щодня підступала дедалі ближче. Уявіть собі цю жахливу ситуацію!