Агата Кристи - Убивство на полі для гольфу

Її сміх був такий заразливий, що я не міг не засміятися теж, і навіть слово «телепень» пропустив повз вуха. Ця панна була втіленням усього, що мені не подобається в дівчатах, але не буду ж я виставляти себе на посміх через власні упередження. Я відтанув. Зрештою, вона таки симпатична…

— Ну от, тепер ми можемо заприятелювати, — заявило зухвале дівча. — Скажіть негайно, що ви засмутилися через мою сестру…

— Я в розпачі!

— От молодець!

— Зачекайте, дайте закінчити. Я хотів сказати, що хоч я і в розпачі, але зможу-таки пережити відсутність вашої сестри, і то легко, — я галантно вклонився.

Але непередбачувана мамзель спохмурніла й похитала головою.

— Припиніть. Я люблю, коли люди прямо говорять, що їм щось не до шмиги. А ваше обличчя! Воно так і казало: «Не нашого поля ягода!». І тут ви не помилилися — хоча, зауважте, у наші дні не так легко відрізнити простолюдинку від герцогині. О ні, це не кожному під силу. Ах, невже я знову вас вразила? Та ви, мабуть, із глибокої провінції приїхали? Та ні, я не проти. Переживемо. Просто я ненавиджу чоловіків, які в такий спосіб намагаються підкотити. Скаженію від цього.

Вона сердито труснула головою.

— Цікаво, яка ви, коли скаженієте? — запитав я з усмішкою.

— Перетворююся на справжню дияволицю! Не думаю, що кажу, та й що роблю — теж не думаю! Одному хлопові раз мало щелепу не вибила. Серйозно. Ну, він цього заслужив, якщо чесно.

— О, тоді, благаю, не скаженійте від моїх слів!

— Не буду. Ви мені подобаєтеся — одразу сподобалися, як я вас побачила. Але ви з таким осудом на мене дивилися, що мені здалося, наче ми ніколи не зможемо заприятелювати.

— Але ж таки змогли. Скажіть, ким ви працюєте?

— Я акторка. Ні, не з тих, що ви подумали — які снідають у розкішному готелі «Савой», обвішані коштовностями, і чиї світлини з’являються в усіх газетах із підписами «мій улюблений крем для обличчя — від мадам такої-то». Я з шести років на сцені — роблю сальто.

— Перепрошую? — спитав я збентежено.

— Ви що, дітей-акробатів ніколи не бачили?

— А, зрозумів!

— Я народилась в Америці, але виросла в Англії. Недавно ми почали виступати з новим шоу…

— Ми?

— Ми з сестрою. Пісні, танці, барабани і трохи старих-добрих трюків. Свіжа ідея, усім подобається. Ми мали б на цьому непогано заробити…

Моя нова знайома нахилилася вперед і почала захоплено розказувати про деталі, жонглюючи словами, значень яких я часто не розумів. А я зловив себе на думці, що мені стає дедалі цікавіше з цією напівдитиною-напівжінкою. Такою мудрою і здатною — як вона вже довела — постояти за себе, а водночас дивовижно щирою у своєму рішучому ставленні до життя, націленою «твердо стати на ноги». Я не без захвату спостерігав за невідомим для мене світом, і жваве дівоче обличчя, яке аж сяяло під час розмови, мені дуже подобалося.

Потяг проминув Ам’єн. Ця назва сколихнула в мені ціле море спогадів. Попутниця, здавалося, вгадала мої думки.

— Думаєте про війну [1]?

Я кивнув.

— Ви, мабуть, воювали?

— О так, воював. Я був поранений, і після битви на Соммі мене відправили додому. Деякий час я працював на армію в тилу, а тепер служу приватним секретарем в одного члена Парламенту.

— Ого! Серйозна робота!

— Аж ніяк. Насправді обов’язків у мене небагато. Працюю лише кілька годин на день, а тоді вільний. Та ще й нудна ця робота. Не знаю, що робив би, якби не одне захоплення.

— Тільки не кажіть, що ви колекціонуєте жуків.

— Ні. Я живу на квартирі з одним дуже цікавим чоловіком. Він бельгієць, колишній детектив поліції. Нині в Лондоні має приватну практику: розплутує різні загадкові справи, і то дуже успішно. Дивовижний чоловік. Не раз і не два він знаходив розгадку там, де поліція виявлялася безсилою.

Дівчина слухала з широко розплющеними очима.

— Як цікаво! Обожнюю всілякі злочини й таємниці. Завжди ходжу в кіно на кримінальні драми. А коли трапляється вбивство, газети зачитую до дір!

— Пам’ятаєте таємничу пригоду в Стайлзі [2]? — запитав я.

— Дайте подумати… Це про отруєння старої дами? В Ессексі?

Я кивнув:

— То була перша масштабна справа Пуаро. Якби не він, убивця вийшов би сухим із води.

Я почав натхненно переповідати, як шукали злочинця, і дійшов аж до тріумфальної й несподіваної розв’язки. Дівчина слухала, затамувавши подих. Ми так захопилися, що навіть не помітили, як потяг під’їхав до станції Кале.

— Ой Божечки! — нарешті спохопилася моя попутниця. — Де ж це моя пудра?