Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

— У всіх цих заплутаних обставинах найжахливішим є цей обрізаний аркуш паперу. Він навіть жахливіший від того кинджала, котрим убили нещасного Квінтона.

— Ви маєте на увазі записку, котру він написав перед самовбивством? — уточнив Фламбо.

— Я маю на увазі аркуш паперу, де було написано: «Я сам себе вбиваю», — відповів отець Бравн. — Мій друже, форма цього аркуша має зловісну форму — настільки зловісну, що я не бачив гіршої в цьому злому світі.

— Там просто немає кутика, — здивувався Фламбо, — і, наскільки я розумію, Квінтон саме так обрізав свій папір.

— Ну, тоді він робив це доволі дивно й паскудно, як на мій смак і вподобання. От погляньте, Фламбо, цей Квінтон — нехай Господь прийме його душу! — можливо, й був зіпсованим чоловіком, та він був справжнім митцем і майстерно володів і олівцем, і ручкою. Навіть у його почеркові, котрий так важко прочитати, відчутні сміливість і краса. Я не зможу довести того, що кажу, я взагалі не вмію щось доводити. Та запевняю вас, що йому навіть би в голову не прийшло так обкраяти аркуш паперу. Якби він захотів його обрізати або підрівняти, або закріпити, або ще щось, то він зробив би зовсім інший рух ножицями. Ви пам’ятаєте цю форму? Це жахлива форма. Це ворожа форма. О, от так, о! Як, ви не пам’ятаєте?!

І він махнув у темноті запаленою сигарою перед Фламбо, показуючи рукою вогняний єрогліф, подібний на ті нерозбірливі слова, про котрі він щойно розповідав другові.

— Але, — наважився відізватися Фламбо, коли священик знову затягнувся димом, сперся на спинку лавки і втупився в дах, — припустимо, що хтось інший обрізав ці кутики. Але навіщо комусь обрізати цей папір, якщо Квінтон здійснив самогубство?

Отець Бравн продовжував дивитися на дах, відкинувшись на спинку лавки. Врешті вийняв з рота сигару й сказав:

— Квінтон ніколи не здійснював самогубства.

Фламбо витріщився на нього й закричав:

— А чому він у ньому зізнався?

Священик знову нахилився вперед, сперся ліктями на коліна, подивився на землю й сказав тихо, але виразно:

— Він ніколи не зізнавався в самогубстві.

Сигара Фламбо випала йому з руки:

— Ви думаєте, що записка — це підробка?

— Ні, — сказав отець Бравн. — Це почерк Квінтона.

— От бачите, почерк Квінтона. «Я сам себе вбиваю», — пише людина на аркуші паперу.

— Котрий погано обрізаний, — спокійно додав священик.

— Та будь проклята та ваша неправильна форма! — закричав Фламбо. — Яке це має значення?!

— Там було двадцять три аркуші паперу, — отець навіть не поворухнувся, — і лише двадцять два відрізаних кутики. Таким чином, одного кутика не вистачає, отого, із записки. Це вас не наводить на роздуми?

Обличчя Фламбо просвітліло, і він сказав:

— Може, Квінтон написав там щось інше, на кшталт «Вони казатимуть, що я сам себе вбиваю» або «Не вірте в те, що…».

— От, уже тепліше, як кажуть діти, — відповів його друг, — та кутик був маленький, на ньому й слова не вдасться написати, а не те що п’ять. А вам не спадає на думку щось трохи більше, ніж кома, і що для людини з пеклом у серці могло б стати доказом провини?

— Та ні, не знаю, — після деяких роздумів відповів Фламбо.

— А що ви скажете про лапки? — запитав священик, і викинув свою сигару в темінь, ніби падаючу зірку.

Відповідь застрягла в устах Фламбо, а отець Бравн продовжував, ніби втовкмачуючи основні правди віри:

— Леонард Квінтон був романтиком, і він писав роман про чаклунство й гіпнотизм Сходу. Він.

У цей момент двері різко відчинилися й зайшов лікар у капелюсі. Він подав священику в руки довгий конверт.

— Ось документ, про котрий ви просили, — сказав він.

— А мені пора. Добраніч.

— Добраніч, — відповів отець Бравн, коли лікар жваво попрямував до воріт. Він залишив двері відчиненими, і сніп світла впав на них. Отець Бравн відкрив конверт і прочитав ось що:

«Дорогий отче Бравн! Vicisti Galilee! [9] Ти переміг, Галилеянине! Інакше кажучи, нехай будуть прокляті ваші очі, котрі все помічають. Невже це можливо, що щось таки ховається у вашому базіканні?

Я з дитячих літ вірив у Природу, у всі природні функції та інстинкти, незалежно від того, чи хтось називає це моральним чи ні. Задовго до того, як я став лікарем, ще коли був школярем, у мене були миші й павуки і я вірив у те, що бути доброю твариною — це найкраща доля у світі. Але тепер я пережив потрясіння. Я завжди вірив у Природу, але, здається, Природа може зрадити людину. Невже щось таки є у ваших нісенітницях? Я справді захворів.