Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

Упали перші краплі дощу, Фламбо здригнувся й озирнувся довкола, так ніби вони його вжалили. В цей момент вони побачили, як від оранжереї до них біжить лікар, щось вигукуючи.

Він пролетів повз них, наче куля, потім підбіг до Аткінсона, котрий ніяк не міг заспокоїтися й тримався поблизу входу в будинок, конвульсійно схопив його за комір і закричав:

— Це брудна гра! Що ви з ним зробили?!

Священик різко випростався, і його голос задзвенів, ніби наказ військового:

— Досить! Нас тут достатньо, щоб затримати будь-кого. В чому справа, лікарю?

— З Квінтоном щось негаразд, — відповів лікар, блідий, як смерть. — Я заглянув крізь вікно й побачив, що він лежить у якійсь дивній позі, зовсім не в тій, в якій я його залишив.

— Ходімо до нього, — коротко сказав отець Бравн. — І залиште Аткінсона в спокої. Він постійно на очах, відколи ми чули голос Квінтона.

— Я можу залишитися і наглянути за ним, — поспішно сказав Фламбо. — А ви йдіть і подивіться, що там трапилося.

Лікар і священик швидко пішли до дверей кабінету, відчинили їх і ввійшли усередину. В темноті вони зачепили великий стіл з червоного дерева, котрий стояв посередині кімнати, — зазвичай поет працював за ним. У кімнаті горіло лише слабке світло, залишене для хворого. Посередині столу, на видноті, лежав аркуш паперу. Лікар схопив його, прочитав і подав священику, а потім зі словами: «Боже милостивий! Подивіться на це!» побіг в оранжерею. Там жахливі тропічні квіти тримали в собі багряну пам’ять про захід сонця.

Отець Бравн тричі перечитав записку, перш ніж відклав цей аркуш паперу. Там було написано: «Я сам себе вбиваю, та все ж мене вбили!». Це було написано рукою Леонарда Квінтона, нерозбірливо й неповторно. Потім отець Бравн, все ще тримаючи записку в руці, рушив у оранжерею. Назустріч йому йшов медик, на його обличчі була безнадія:

— Він зробив це, — сказав Херріс.

Разом вони пішли поміж неприродно красивих кактусів і азалій та знайшли Леонарда Квінтона, поета й романтика. Його голова звисала з отаманки, а мідні кучері лежали на землі. У лівому боці стирчав той самий дивний ніж, котрий вони знайшли вранці в саду, а слабка рука все ще стискала руків’я.

Гроза розпочалася так раптово, ніби ніч у Колріджа. [8] Колрідж Семюел Тейлор (1772–1834) — англійський поет, критик і філософ (прим. перекл). Сад і скляний дах відразу потемніли від дощу. Отець Бравн розглядав записку уважніше, ніж знайдене тіло. Він підніс її близько до очей і намагався прочитати в цих сутінках. Потім став навпроти світла, але через блискавку аркуш взагалі видавався чорним.

З громом повернулася темінь. Коли все стихло, отець Бравн промовив із темноти:

— Лікарю, цей аркуш якоїсь неправильної форми.

— Що ви маєте на увазі? — похмуро запитав лікар.

— Це не квадрат, — відповів Бравн. — Один із його кутів зрізаний. Навіщо це?

— А мені звідки знати? — пробуркотів лікар. — Можемо підняти бідаку, як ви думаєте? Він помер.

— Ні, — відповів священик, все ще досліджуючи записку, — ми повинні залишити його так, як він лежить, і викликати поліцію.

Коли вони поверталися до кабінету, Бравн зупинився біля столу й узяв малі ножиці.

— Ось чим він це зробив, — з полегшенням промовив отець Бравн, — тільки навіщо? — і він насупив брови.

— Та не морочте собі голову тим папірцем, — наполегливо сказав лікар. — Це була його примха. У нього їх були сотні. Він обрізав і решту аркушів, так само, як і цей, — і показав на стос чистого паперу, котрий лежав на іншому, малому столику. Отець Бравн підійшов туди і взяв один аркуш. У нього була така ж неправильна форма.

— Такий самий, — промовив він. — А ось і відрізані кутики.

І священик почав їх перераховувати, що обурило його співрозмовника.

— Все правильно, — сказав священик з посмішкою апологета. — Двадцять три аркуші і двадцять два кутики. А ви, я бачу, поспішаєте приєднатися до інших.

— Хто повідомить його дружину? — запитав Херріс. — Думаю, краще ви їй скажіть, а я викличу поліцію.

— Як скажете, — байдуже відповів отець Бравн і вийшов.

Там на нього чекала інша драма, котра була більше подібна на гротеск. Його високий друг Фламбо стояв у бойовій позі, котру добряче призабув, а під ним на землі, розтягнувшись, лежав нещасний Аткінсон, розмахуючи в повітрі ногами; його капелюх і тростина для прогулянок відлетіли в протилежному напрямку і лежали на доріжці. Аткінсон не витримав вітцівської опіки Фламбо й намагався збити його з ніг, а це не було надто розумно — починати таку гру з королем злодіїв, навіть після того, як монарх зрікся свого трону.