Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

— Добрий вечір, міссіс Квінтон, — доволі сердечно відповів лікар. — Я якраз іду до вашого чоловіка, щоб дати йому снодійне.

— Так. Думаю, якраз пора, — і вона посміхнулася до всіх і стрімко пішла в будинок.

— Ця жінка надто втомлена, — сказав отець Бравн, — вона належить до того типу жінок, котрі років двадцять виконують усі свої обов’язки, а на двадцять першому можуть зробити щось жахливе.

Невисокий лікар уперше за весь час глянув на священика із зацікавленням:

— Ви коли-небудь вивчали медицину? — запитав він.

— Коли лікуєте тіло, то мусите знати щось і про душу, — відповів священик, — так само, коли хочете лікувати душу, то треба знати дещо про тіло.

— Так, — сказав лікар, — гадаю, мені вже час іти й дати Квінтонові ліки.

Вони обійшли вигнуту частину фасаду й попрямували до входу. Коли входили, то втретє побачили чоловіка в білому одязі. Він ішов просто до вхідних дверей, і це виглядало так, ніби він щойно вийшов з кабінету навпроти них. Та це було неможливо, тому що двері в кабінет були замкнені.

Однак отець Бравн і Фламбо залишили при собі ці дивні протиріччя, а доктор Херріс не належав до людей, котрі витрачають розумові здібності на неможливе. Він пропустив уперед всюдисущого азіята й попрямував у хол. Тут він знайшов Аткінсона, про котрого всі забули. Молодик усе ще не залишав будинку, він щось бурмотів і тицькав у речі свій вузлуватий бамбуковий ціпок. На обличчі лікаря з’явилася тінь відрази й рішучости, і він зашепотів до своїх супутників:

— Я мушу негайно замкнути двері, інакше цей щур туди пролізе. Повернусь за кілька хвилин.

Лікар швидко відчинив двері й знову замкнув їх перед носом Аткінсона, відбивши невдалий напад молодика. Той нетерпляче всівся в крісло. Фламбо роздивлявся перську мініятюру на стіні. Отець Бравн здивовано й трохи притуплено дивився на двері. Вони відчинилися дослівно через чотири хвилини. На цей раз Аткінсон був спритніший. Він стрибнув уперед, схопився за відчинені двері й заверещав:

— Квінтон, це я! Я хочу…

З іншого кінця кабінету почувся виразний голос Квінтона, котрий або позіхав, або намагався перемогти сміх.

— Ой, та я знаю, що ви хочете. Беріть і залиште мене в спокої. Я пишу пісню про павичів.

Перш ніж двері зачинилися, півсоверена перелетіли крізь отвір і Аткінсон, шарпнувшись уперед, зловив монету з дивовижною спритністю.

— Це врешті полагоджено, — сказав лікар, знервовано замикаючи двері, і попрямував у сад.

— Бідний Леонард матиме хоч трохи спокою, — звернувся він до отця Бравна. — Я зачинив його, нехай відпочине годину-дві.

— А голос у нього доволі бадьорий, — відізвався священик.

Потім обвів очима сад і побачив розслаблений силует Аткінсона, котрий стояв і підкидав у кишені отриману монету. В пурпурових сутінках було видно постать індуса, що сидів на траві: його спина була випрямлена, він дивився на захід сонця. Раптом священик запитав:

— А де міссіс Квінтон?!

— Вона пішла до своєї кімнати, — відповів лікар. — Он її тінь на шторі.

Отець Бравн подивився вгору, на темний силует в освітленому вікні, і спохмурнів.

— Так, це її тінь, — сказав він і пройшов ярд, може, й два, а потім сів на лавку.

Фламбо присів поруч. А лікар, один із тих енергійних людей, котрі весь час на ногах, покурюючи, попрямував у сутінки. Двоє друзів залишилися самі.

— Отче, — запитав Фламбо французькою, — що з вами діється?

Деякий час отець Бравн сидів непорушно, потім врешті відізвався:

— Забобони суперечать релігії, та в цьому повітрі щось є. Може, це через цього індуса, принаймні частково.

Він замовк і почав роздивлятися індуса, котрий, здавалося, був занурений у молитовний стан. На перший погляд його тіло виглядало нерухомим, та коли отець Бравн придивився до нього, то побачив, що насправді цей чоловік повільно похитувався. Його рухи нагадували коливання темних верхівок дерев під впливом вітру, котрий ніби скрадається садовими доріжками.

Темінь швидко згущувалася, так як це буває перед бурею, та Фламбо і отець Бравн усе ще бачили всі чотири силуети. Аткінсон вештався від дерева до дерева з байдужим виразом обличчя; у вікні було видно тінь міссіс Квінтон; лікар прогулювався довкола оранжереї, вони бачили вогник його сигари; факір стояв так само твердо, ніби дерево, котре міцно вросло в землю й лише погойдує гіллям. У повітрі пахло грозою.

— Коли індус розмовляв з вами, — упівголоса сказав отець Бравн, — я відчув ніби якесь прозріння, я чітко побачив його і увесь його всесвіт. Він лише тричі повторив одне і те ж. Коли він уперше промовив: «Мені нічого не потрібно», то мав на увазі, що його не вдасться збагнути, так само, як не можна збагнути Азію. Коли він повторив: «Мені нічого не потрібно», я зрозумів, що він самодостатній, як космос: він не визнає Бога, нічого загальновизнаного, навіть гріха. А коли він утретє повторив: «Мені нічого не потрібно», то сказав це, блиснувши очима. І я збагнув, що він дослівно розуміє те, що говорить: оте «ніщо» і є його прагненням і домівкою, він прагне «нічого» так само, як п’яничка хоче вина; і це заперечення, це бажання знищити все і всіх…