Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

Човен обігнув кілька трав'яних вигинів і минув кілька тихих очеретяних закутків. Так, перш ніж пошуки могли видатися монотонними, вони пройшли повз якийсь дивний вигин ріки й опинилися в тихій затоці або озері, що його вигляд інстинктивно затримав їх. У центрі цієї місцини, котра з обох боків була оточена очеретом, лежав низький і довгий острівець, а на ньому стояв довгий низький будинок, або бунгало, побудований з бамбука чи якогось іншого виду тропічних тростин. Вертикальні стеблини бамбука в стіні були світло-жовті, а діягональні стеблини — темно-червоні або коричневі, інакше цей будинок виглядав би геть монотонним. Вранішній вітерець шелестів в очеретах довкола острова й посвистував у дивних ребрах будинку, ніби велетенська сопілка.

— А, на маєш! — вигукнув Фламбо, — нічого собі місцинка! Це і є Очеретяний острів. А це — Очеретяна садиба. Я вірю, що той чоловік з бородою був чарівником.

— Можливо, — неупереджено завважив отець Бравн.

— Та тільки злим чарівником.

Поки він говорив, нетерплячий Фламбо вивів човен на берег поміж очерету, і вони ступили на довгий і таємничий острівець неподалік від дивного тихого будинку.

Будинок повернутий до річки і єдиної пристані глухою стіною, головний вхід з іншого боку спрямований у довгий сад. Тому гості попрямували до входу стежкою, що оточувала будинок з трьох боків, близько до низького карниза. У трьох різних вікнах на трьох різних стінах вони побачили ту саму довгу, добре освітлену кімнату, обшиту світлим деревом, з великою кількістю дзеркал, оформлену ніби для елегантного ланчу. Коли вони врешті дійшли до вхідних дверей, то побачили, що з обох боків стоять дві бірюзово-сині вази для квітів. Двері відчинив похмурий дворецький — високий, похилений, сивий і якийсь млявий. Промимрив, що князя Сарадіна зараз немає вдома, та він от-от має приїхати, і що будинок готовий до його приїзду й приїзду його гостей. Коли ж він побачив візитівку, списану зеленим чорнилом, його пергаментне похмуре обличчя оживилося й він надзвичайно ввічливо запропонував незнайомцям залишитися.

— Їх високість ось-ось з’являться, — сказав він. — І вони будуть дуже засмучені, коли дізнаються, що розминулися з джентльменами, котрих запросили. Ми завжди маємо легкий холодний сніданок для нього і його гостей, і я впевнений, їх високість забажали б, щоб ви прийняли цю пропозицію.

Фламбо керувало зацікавлення цією мінорною пригодою, і він із вдячністю прийняв запрошення. Вони попрямували за цим чоловіком, котрий церемонно провів їх до довгої світлої кімнати. У ній не було нічого особливого, про що варто було б згадати, окрім доволі незвичайного чергування багатьох довгих і вузьких вікон з довгими дзеркалами між ними, що надавало кімнаті легкости. Це створювало ілюзію трапези під відкритим небом. У кутках висіли одна чи дві тьмяні картини, одна велика сіра фотографія, на котрій був зображений дуже молодий чоловік у військовій формі, і ескіз, виконаний червоною фарбою, на котрому були зображені два довговолосі хлопчики. Коли Фламбо запитав, чи цей військовий, бува, не князь, дворецький коротко заперечив. Він пояснив, що це молодший брат князя, капітан Стефан Сарадін. І раптово замовк, утративши будь-яке зацікавлення розмовою.

Після ланчу, на закінчення котрого подали вишукану каву та лікер, гості ознайомилися із садом, бібліотекою та домогосподинею — гарною темноволосою жінкою, величною і схожою на платонічну Мадонну. Здавалося, що вона й дворецький — це все, що залишилося від оригінального зарубіжного штату обслуги. Цю даму звали міссіс Антонія, та вона розмовляла з легким італійським акцентом, і Фламбо не сумнівався, що Антонія — це норфолкська версія більш латинського імени. Містерові Полю, дворецькому, також було притаманне дещо трохи чужоземне, та вимова і вишкіл у нього були суто англійські, так як це буває у довголітніх слуг благородних космополітів.

Місце було привабливе й унікальне, та його сповнювала якась дивна й світла печаль. Тут години тягнулися, наче дні. Довгі кімнати були залиті денним світлом, та це було якесь мертве світло. І, перемагаючи всі інші випадкові звуки, тобто розмови, дзенькіт посуду, кроки слуг, меланхолійно шуміла ріка.

— Це був недобрий поворот, і припливли ми в недобре місце, — сказав отець Бравн, дивлячись з вікна на сіро-зелену осоку й сріблясту воду. — Байдуже, інколи добра особа в поганому місці може зробити чимало добра.

Отець Бравн, хоча переважно й мовчав, та був на диво співчутливим малим чоловічком і впродовж цих кількох нескінченних годин несвідомо глибоко проник у таємниці Очеретяної Садиби. Він умів дружньо мовчати, а це ніби запрошувало до розмови, і, не промовляючи й слова, він дізнавався майже все, що хотіли розповісти його нові знайомі. Щоправда, дворецький був не надто товариський. Його поведінка видавала похмуру та майже тваринну вірність господареві, котрого, згідно з його словами, дуже негарно потрактували. Основним кривдником був брат його високости, ім’я котрого дворецький вимовляв, глузливо зморщуючи носа. Капітан Стефан, очевидно, був ледар і розтринькав сотні й тисячі свого доброзичливого брата; це через нього князь залишив модне життя й тихо жив у цій глушині. Це все, що Поль міг сказати. І він замовк.