Агата Кристи - Трагедія в трьох діях

Проте вона мало що могла про нього розповісти. Після обіду Картрайт і Еґґ пішли до церкви і проглянули книгу із записами про хрестини, вінчання та смерті. Тут також не знайшлося нічого обнадійливого чи корисного.

Вони вийшли на церковний цвинтар і стали ходити між надгробними каменями. Дівчина читала прізвища вголос.

– Які дивні, – зауважила вона. – Подивіться лишень, тут є ціла родина Пенніварт, а ось Мері-Енн Крутверт.

– Не аж такі дивні, як моє, – пробурмотів сер Чарльз.

– Картрайт? Мені це прізвище геть не здається дивним.

– Ні, не Картрайт. Картрайт – мій сценічний псевдонім, який я зрештою взяв за прізвище.

– А яке ваше справжнє прізвище?

– Я вам ні за що не скажу. Це мій страшний секрет.

– Воно таке химерне, як ці?

– Радше смішне.

– Ой, ну скажіть мені.

– Ні, ні й ще раз ні, – твердо відповів сер Чарльз.

– Ну будь ласка.

– Ні.

– Ну чому?

– Ви сміятиметесь.

– Не сміятимусь.

– Ви не зможете втриматися.

– Ну будь ласка, скажіть. Будь ласка, будь ласка, будь ласочка.

– Яке ви наполегливе створіння, Еґґ. Чому вам так хочеться знати?

– Бо ви мені не кажете.

– Яке ж ви миле дитя, – сказав сер Чарльз якось непевно.

– Я не дитя.

– Справді? Цікаво.

– Скажіть мені, – прошепотіла Еґґ.

На обличчі сера Чарльза з’явилася гірка й водночас мила усмішка.

– Ну, гаразд. Прізвище мого батька – Дуррен.

– Ви жартуєте?

– Аж ніяк.

– Кгм, – вимовила Еґґ. – Це, можна сказати, катастрофа. Йти по життю з прізвищем, що звучить майже як «дурень».

– Навряд чи з таким прізвищем я зміг би далеко зайти в своїй кар’єрі, згоден. Пам’ятаю, – мрійливо сказав актор, – я розмірковував над ідеєю (тоді я був ще дуже молодий) назватися Людовіком Кастільйоне, але зрештою зупинився на британському варіанті «Чарльз Картрайт».

– А Чарльз – ваше справжнє ім’я?

– Так, про це подбали мої хрещені батьки. – Він замислився, а потім додав: – Чому б вам не називати мене просто Чарльзом, без «сер»?

– Я могла б.

– Вчора ви так і зробили. Коли подумали, що я помер.

– А, тоді. – Еґґ намагалася говорити байдужо.

Cер Чарльз раптом сказав:

– Еґґ, це вбивство стало здаватися мені якимсь нереальним. Сьогодні так і взагалі здається мені фантастикою. Я хотів прояснити все раніше, ще до всіх цих подій. Але я був забобонний щодо цього. Вирішив, що якщо розв’яжу цю справу, то доб’юся успіху і в іншому. О, чорт забирай, та скільки ще я буду ходити околяса? Я так часто грав любов на сцені, що розучився говорити про неї в житті… То це я чи цей юний Мендерз? Вчора мені здалося, що це я…

– Тобі правильно здалося…

– О, ти прекрасний янгол! – вигукнув сер Чарльз.

– Чарльзе, Чарльзе, ну не будеш же ти цілувати мене на церковному цвинтарі.

– Я цілуватиму тебе, де захочу.

– Ми так нічого і не довідалися, – сказала Еґґ пізніше, коли вони мчали до Лондона.

– Навпаки, ми дізналися найголовніше… Що мені тепер до мертвих священиків і лікарів? Лише ти маєш значення… Знаєш, люба, я на тридцять років старший за тебе. Ти впевнена, що це нічого не змінює?

Еґґ легенько вщипнула його за руку.

– Не мели дурниць… Цікаво, чи інші знайшли щось?

– Як знайшли, то й на здоров’я, – щедро відказав сер Чарльз.

– Але, Чарльзе, тобі усе так добре вдавалося.

Одначе Картрайт уже не грав ролі великого детектива.

– Ну, це була моя вистава. А тепер я передаю її Величним вусам. Нехай тепер він цим займається.

– Гадаєш, він знає, хто скоїв ці злочини? Бо сказав, що знає.

– Імовірно, він навіть не здогадується, але мусить дбати про репутацію.

Еґґ мовчала, і сер Чарльз запитав:

– Про що ти думаєш, люба?

– Я думала про міс Мілрей. Вона так дивно поводилася того вечора, про який я тобі розповідала. Вона щойно прочитала в газеті про ексгумацію і не знала, що робити.

– Не може такого бути, – бадьоро відказав Картрайт. – Ця жінка завжди знає, що робити.

– Годі жартувати, Чарльзе. Вона мала схвильований вигляд.

– Еґґ, люба, ну чому я маю думати про схвильованість міс Мілрей? Чому я маю думати про когось, крім нас?

– Побережись краще трамваїв. Я не хочу стати вдовою, ще не встигнувши стати дружиною.

Вони поїхали до сера Чарльза випити чаю. Їх зустріла міс Мілрей.

– Вам телеграма, сере Чарльзе.

– Дякую, міс Мілрей. – Він нервово розсміявся по-хлопчачому. – Послухайте, я маю повідомити вам новини. Ми з міс Літтон-Ґор збираємося побратися.

Після секундної паузи міс Мілрей видобула: