Агата Кристи - Убивство в Месопотамії

Містер Колман повів мене східною стороною двору, а далі повернув до великої відкритої веранди, що була в самому центрі південної частини будинку. Він відчинив бокові двері, і ми ввійшли в кімнату, де за чайним столиком сиділи кілька людей.

– Та-да-ам! – вигукнув містер Колман. – А ось і ваша Сара Ґемп [5] Сара Ґемп – медсестра з роману Чарльза Дікенса «Мартін Чезлвіт». !

Дама, яка сиділа на чолі столу, підвелась і підійшла привітати мене.

Це була моя перша зустріч із Луїзою Лайднер.

Я не проти визнати, що моє перше враження від зустрічі з місіс Лайднер стало відвертою несподіванкою. Коли багато чуєш про людину, то створюється певний її образ. І в моїй голові міцно засіло уявлення, що місіс Лайднер – похмура, завжди незадоволена жінка. Нервова та завжди мов на голках. До того ж я також гадала, що вона… ну, якщо говорити відверто, трохи вульгарна.

Але місіс Лайднер виявилася зовсім не такою, як я її уявляла! Почнімо з того, що я побачила дуже вродливу жінку. На відміну від чоловіка, вона не була шведкою, хоч за її зовнішністю цього й не скажеш. Вона належала до білявок того скандинавського типу, який не дуже часто й побачиш. Уже не першої молодості – років тридцяти чи, може, сорока. Обличчя виснажене, а серед світлого волосся впадали в око сиві прядки. А от її очі мене вразили: уперше в житті я побачила очі, які справді можна було б назвати фіолетовими. Вони були дуже великі, а під ними залягли ледь помітні тіні. Загалом місіс Лайднер була худорлявою і тендітною жінкою, і якщо я скажу вам, що вона мала дуже втомлений, але водночас дуже жвавий вигляд, то ви мені не повірите, адже це нісенітниця, – утім, саме таке в мене склалося враження про цю жінку. Я також відчувала, що переді мною стоїть справжня леді. А це щось та означає, навіть у наші дні.

Вона простягнула мені руку і всміхнулася. Її голос вирізнявся низьким тембром, а розмовляла вона ніжно, розтягуючи слова на американський манер.

– Сестро, я так рада, що ви приїхали. Чи не бажаєте чаю? Чи ви спочатку хочете побачити свою кімнату?

Я погодилася на чай, і вона познайомила мене з людьми, що сиділи за столом.

– Це міс Джонсон і містер Райтер. Місіс Меркадо. Містер Еммот. Отець Лавіньї. Мій чоловік з’явиться незабаром. Будь ласка, сідайте тут, між отцем Лавіньї та міс Джонсон.

Я зробила так, як мені запропонували, і міс Джонсон завела зі мною розмову – почала розпитувати про подорож і все інше.

Мені вона сподобалась – нагадала мені старшу медсестру, якою всі ми, старанні стажерки, відверто захоплювались.

Я вирішила, що їй уже під п’ятдесят; посивіле волосся вона підстригала коротко, і це надавало їй чоловічого вигляду. Голос у неї був різкий, але приємний і досить глибокий; обличчя вона мала непривабливе, вкрите зморшками, із майже сміховинно задертим носом, який вона мала звичай роздратовано терти, коли щось турбувало або бентежило її. Одягнена міс Джонсон була в твідовий жакет і спідницю, зроблені, скоріше, на чоловічий манер. Незабаром вона повідомила мені, що родом із Йоркшира.

Отець Лавіньї викликав у мене невеличку тривогу. Це був високий чоловік із великою чорною бородою і пенсне. Я чула, як місіс Келсі казала, що серед археологів є французький чернець, і тепер я звернула увагу на те, що Лавіньї був одягнений в рясу з якогось білого вовняного матеріалу. Мене це здивувало, радше тому, що я завжди вважала: коли людина йде у монастир, то більше звідти не повертається.

Місіс Лайднер розмовляла з ним переважно французькою мовою, але зі мною він говорив досить непоганою англійською. Я помітила, що у нього проникливі, спостережливі очі і він постійно переводив погляд з обличчя на обличчя.

Навпроти мене сиділи ще троє. Містер Райтер був товстим білявим молодиком в окулярах. Він мав досить довге кучеряве волосся і дуже круглі блакитні очі. Гадаю, колись він був чарівною дитиною, але просто зараз від чарівності не залишилось ані сліду! Правду кажучи, він трохи скидався на порося. Інший юнак був підстрижений дуже коротко, майже налисо. Він мав трохи довгасте обличчя, дещо кумедне, і надзвичайно гарні зуби; коли він усміхався, то здавався дійсно привабливим. Однак говорив він рідко, лише кивав, а коли до нього зверталися, то відповідав лаконічно. Він був американцем, як і містер Райтер. Нарешті, за столом сиділа ще й місіс Меркадо, утім, я не змогла її добре роздивитись, бо щоразу коли я кидала на неї погляд, то завжди помічала, як вона дивиться на мене такими голодними очима, що мене це бентежило, якщо не сказати більше. З її погляду можна було б вирішити, що медсестра – така собі дивна тваринка. Ніякого виховання взагалі!