Агата Кристи - Убивство в Месопотамії

Мені раптом здалося, ніби містер Колман залицяється до дівчини. Він почав трохи заїкатися, і його балаканина стала ще більш ідіотичною, ніж раніше, якщо це взагалі можливо! Він нагадав мені великого дурного пса, який махає хвостом і намагається догодити.

Після обіду доктор Райлі поїхав у лікарню, а містерові Колману треба було привезти дещо з міста, і тоді міс Райлі запитала мене, чи не хочу я трохи прогулятися містом, чи радше залишилася б у будинку. Містер Колман, за її словами, повернеться до мене через годину.

– А тут є що подивитися? – здивувалась я.

– Є кілька мальовничих куточків, – відповіла міс Райлі. – Але я не знаю, чи вони припадуть вам до смаку. Там дуже брудно.

Вона це сказала, наче вжалила. Я ніколи не вміла милуватися краєвидом, якщо для цього потрібно заплющити очі на бруд.

Урешті-решт вона потягла мене до досить приємного клубу: із вікон відкривався гарний вид на річку, і, що теж важливо, там були англійські газети та журнали.

Коли ми повернулися до будинку, містера Колмана ще не було, тож ми сіли трохи поговорити. Розмова чомусь не в’язалася.

Міс Райлі запитала мене, чи я вже познайомилася з місіс Лайднер.

– Ні, – відповіла я. – Тільки з її чоловіком.

– А, – промовила вона. – Цікаво було б дізнатися ваше враження.

Я промовчала, а вона продовжувала:

– От доктор Лайднер мені дуже подобається. Та він усім подобається.

«Про чоловіка так кажуть, коли його дружина не подобається», – подумки зауважила я.

Я й далі мовчала, і раптом вона запитала:

– Що з нею? Чи доктор Лайднер вам щось розповів?

Я не збиралася починати пліткувати про пацієнтку ще до того, як до неї доїхала, тому ухилилася від прямої відповіді:

– Я так зрозуміла, вона трохи виснажена і їй потрібен догляд.

Міс Райлі розсміялася – дуже неприємний у неї був сміх, маю сказати, – різкий, грубий.

– Боже милостивий! – вигукнула вона. – Та ж із нею і так носиться дев’ятеро людей – хіба цього мало?

– Гадаю, усім їм є чим зайнятися, – зазначила я.

– Зайнятися? Звичайно, справ у них багато. Але Луїза для них важливіша за всі справи – і вона пильно за цим стежить.

«Еге ж, – сказала я собі. – Вам вона зовсім не подобається».

– А проте, – продовжувала міс Райлі, – я не розумію, чого вона хоче від професійної медсестри. Я вважала, що вона воліла б допомогу якогось аматора, а не того, хто кластиме їй у рота термометр і рахуватиме її пульс і врешті-решт зведе все до сухої арифметики.

Ну, я мушу визнати, оце вже мені стало цікаво.

– Ви думаєте, з нею все гаразд? – уточнила я.

– Звичайно, з нею нічого не сталося! Ця жінка здорова, як бик. «Дорога Луїза цілу ніч не спала, у неї чорні кола під очима». Так, звісно – вона ж їх олівцем намалювала! Щоб привернути увагу і щоб усі метушились, кружляли навколо неї!

Щось у цьому, звичайно, було. Мені довелося (у роботі медсестри це звичайна річ) стикатися з багатьма іпохондриками, чиєю єдиною насолодою було змушувати всіх домашніх танцювати навколо себе. І якби лікар чи медсестра сказали їм: «У вас не знайдено жодної з відомих на землі хвороб»… То, для початку, «хворі» цьому не повірили б, а їхнє обурення було б цілком щиросердим.

Звісно, можливо, місіс Лайднер саме такий випадок. Звичайно, першою жертвою такого обману мав стати її чоловік. Чоловіки, як я зрозуміла з досвідом, дуже довірливі, коли йдеться про хвороби. Але те, що я почула, усе-таки не зовсім відповідало цій картині. Наприклад, я ніяк не могла зрозуміти, до чого тут те дивне слово – «безпечніше».

Дивно, і чому воно застрягло в моїй свідомості?

Розмірковуючи про це, я запитала:

– Чи місіс Лайднер – нервова жінка? Або, можливо, вона нервується, наприклад, через те, що живе далеко від будь-якої цивілізації?

– Та нащо їй нервуватися? Боже милостивий, їх там аж десятеро! А через те, що вони мають справу зі старовинними речами, там ще й охорона є. Ні, ні, у неї немає підстав нервуватися, принаймні…

Мені здалося, що дівчину вразила якась думка, і тому вона замовкла. Лише за хвилину чи дві міс Райлі продовжила:

– Дивно, що ви це сказали.

– Чому?

– Нещодавно ми з капітаном Джервісом заїхали до неї. Це було вранці. Більшість були на розкопках. Вона сиділа й писала листа і, гадаю, не чула, що ми приїхали. Слуги, що зазвичай приводив нас до неї, ніде не було, тож ми підійшли просто до веранди. Мабуть, вона побачила на стіні тінь Джервіса, бо вона так закричала! Потім, звичайно, вона перепросила. Сказала, що подумала – то хтось чужий. Якось це дивно. Я маю на увазі, навіть якщо це був незнайомець, навіщо було так верещати?