Агата Кристи - Убивство в Месопотамії

Вона була зовсім молодою – не старшою за двадцять п’ять років, смаглявою і такою… спокусливою, якщо ви розумієте, про що я. У певному сенсі вона мала досить привабливий вигляд, але в ній було те, що моя мама називала «темним домішком». Одягнена вона була в яскравий пуловер, і в той же колір були пофарбовані її нігті. Вона мала худе, пташине обличчя з великими очима і досить підозріло підібганими губами і загалом справляла враження людини в’їдливої.

Чай виявився дуже гарним – приємна міцна суміш, а не те слабке китайське вариво, яке завжди робила місіс Келсі і яке було болючим випробуванням для мене.

До чаю пропонували тости, варення, вівсяне печиво і маленький пиріг. Містер Еммот взявся піклуватися про мене і постійно передавав мені ці солодощі. Як завжди мовчазний, він, здавалося, негайно помічав, коли моя тарілка порожніла.

Незабаром до нас прибіг містер Колман і зайняв місце по інший бік міс Джонсон. Складалося враження, що його ніщо не турбує: він теревенив безупинно.

Місіс Лайднер зітхнула один раз і кинула стомлений погляд у його бік, але це не мало жодного ефекту. Не вгамувався він і після того, як місіс Меркадо, до якої він здебільшого і звертався під час своєї тиради, повністю віддалася спостеріганню за мною і лише кілька разів кинула йому суто формальні відповіді.

Ми вже закінчували пити чай, коли з розкопок повернулися доктор Лайднер та містер Меркадо.

Доктор Лайднер привітав мене зі своєю звичною привітністю. Я помітила, як він швидко і стривожено глянув на дружину – здається, те, що він побачив на її обличчі, його заспокоїло. Потім він сів з іншого боку столу, а містер Меркадо – на вільне місце поруч із місіс Лайднер. То був високий, худий, меланхолійний чоловік, значно старший за свою дружину, з блідо-жовтим обличчям та чудернацькою безформною бородою. Я дуже зраділа, коли він зайшов, бо його дружина лише тоді перестала дивитися на мене і перемкнула увагу на нього, спостерігаючи за ним з якоюсь тривожною нетерплячістю, яка мені здалася дуже дивною. Містер Меркадо навіть не торкнувся шматка пирога на своїй тарілці.

За столом залишалося ще одне вільне місце. Незабаром двері відчинилися, і зайшов ще один чоловік.

Щойно я побачила Річарда Кері, я відчула, що він, мабуть, один із найкрасивіших чоловіків, яких я доти бачила, – однак водночас я засумнівалася, чи так воно насправді. Бо сказати, що чоловік гарний і в той же час схожий на мерця, ну… це ж явна суперечність, але так воно і було. Він являв собою буквальне втілення вислову «шкіра та кістки», причому щільно натягнута шкіра, а кістки… так, вони були красиві. Тонкі лінії щелепи, скроні й лоба так чітко окреслені, що чоловік скидався на бронзову статую. І на цьому худому засмаглому обличчі сяяли двоє найяскравіших і найуважніших очей, які я колись бачила. Він був шість футів на зріст, а щодо віку, то, гадаю, він ще не відсвяткував сорокаліття.

Доктор Лайднер відрекомендував його мені:

– Сестро, це містер Кері, наш архітектор.

Голос у новоприбулого виявився приємним, і він розмовляв англійською, але що саме він пробурмотів – я не розібрала. Сів містер Кері поруч із місіс Меркадо.

Місіс Лайднер зазначила:

– Боюся, що чай трошки охолов, містере Кері.

Він увічливо відповів:

– Нічого, місіс Лайднер. Я сам винен, що запізнився. Але я хотів спершу закінчити складати план тих стін.

– Бажаєте варення, містере Кері? – пригостила його місіс Меркадо.

А містер Райтер підштовхнув до гостя тарілку з тостами.

І я згадала слова майора Пеннімана, який казав: «Гадаю, я найкраще поясню, що саме маю на увазі, коли зазначу, що всі вони занадто ввічливо передавали одне одному масло».

Так, у цьому було щось дивне…

Відтінок формальності…

Складалося враження, що я опинилась у компанії незнайомців, а не людей, які добре знали одне одного і були знайомі, як деякі з них, чимало років.

Після чаю місіс Лайднер провела мене до моєї кімнати.

Мабуть, зараз найкраща нагода, щоб коротко описати розміщення кімнат. Усе дуже просто і зрозуміло, якщо мати під рукою план будинку.

Обабіч веранди були двері, що вели у дві головні кімнати. За тими, що праворуч, містилася їдальня, де ми пили чай. А за дверима ліворуч було абсолютно ідентичне приміщення (я назвала його вітальнею), яке використовували як загальну кімнату, такий собі різновид неформального робочого кабінету. Деякі креслення (крім, власне, архітектурних) робили саме там, і туди ж приносили крихкі шматочки кераміки. Через вітальню можна було потрапити до кімнати старожитностей, де зберігалися всі знахідки з розкопок: на полицях та у скриньках, на великих стелажах і столах. З цієї кімнати не було іншого виходу, ніж через вітальню.