Агата Кристи - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

– Лікар завжди рекомендує одне й те саме, – сказав Гарольд.

– І не забудь проковтнути свої пігулки, любий, – порадила Аліса.

Вона взяла коробку й подала йому.

Він сказав їй «добраніч» і побрався нагору сходами. Атож, він має потребу в цих таблетках. Певно, він помилився, відмовившись від них так швидко. Він узяв дві й проковтнув їх, запивши склянкою води.

– Ну хто ще міг такого натворити, як натворив тут я? – похмуро промовив Дермот Кредок.

Він сидів, витягши свої довгі ноги, і здавався вкрай недоречним у перевантаженій меблями вітальні вірної Флоренс. Він був невимовно стомлений, засмучений і зневірений.

Міс Марпл своїм лагідним і приязним голосом намагалася його заспокоїти.

– Ні, ні, ви зробили дуже велику роботу, мій дорогий хлопче. Дуже й дуже велику роботу, повірте мені.

– Це я зробив велику роботу? Я дозволив, щоб отруїли цілу родину. Альфред Крекенторп помер, а тепер помер і Гарольд. Що, у біса, тут відбувається? Ось що хотілося б мені знати.

– Отруєні пігулки, – замислено проказала міс Марпл.

– Атож. Справді диявольська хитрість. Вони нічим не відрізнялися від пігулок, які він приймав раніше. Разом із ними був клаптик паперу з надрукованим текстом: «За інструкціями доктора Квімпера». Квімпер ніколи їх не замовляв. Там використали аптечну етикетку. Аптекар також нічого про ті пігулки не знав. Коробку на пігулки взяли в Резерфорд-Холі.

– А вам точно відомо, що її взяли в Резерфорд-Холі?

– Так. Ми дуже пильно все перевірили. Це та коробка, у якій лежали снодійні пігулки, прописані Еммі.

– О, розумію. Пігулки для Емми…

– Атож. На тій коробці знайдено відбитки пальців обох медсестер та аптекаря, який її запаковував. Більше нічиїх, природно. Людина, що її надіслала, була обережною.

– То снодійні пігулки звідти дістали й замінили їх якимись іншими?

– Так. Певно, ті інші виготовив диявол. Вони нічим не відрізняються від перших.

– Ви маєте цілковиту слушність, – погодилася з ним міс Марпл. – Я дуже добре пам’ятаю, як у мої молоді роки існували мікстури різних кольорів: чорні, коричневі (коричневою була мікстура від кашлю), білі й навіть рожеві. Люди їх, як правило, не плутали. Власне кажучи, у моєму селі люди досі віддають перевагу лікам такого зразка. Вони воліють пити рідину з пляшечки, а не ковтати пігулки. А що то були за пігулки? – запитала вона.

– Аконіт. Як правило, їх тримають у спеціальних пляшечках, на яких написано «Отрута». Їх розбавляють у сто разів більшою кількістю води й застосовують лише для зовнішнього лікування.

– А Гарольд прийняв їх усередину й помер, – замислено промовила міс Марпл.

Дермот Кредок гірко застогнав.

– Сподіваюся, ви не в претензії, що я хочу випустити перед вами пару, – сказав він. – «Поплач перед тіткою Джейн» – ось як я себе почуваю.

– Я дуже рада, що ви до мене прийшли, – сказала міс Марпл, – і я ціную ваше ставлення до мене. Для мене ви насамперед хрещеник сера Генрі, а тому я ставлюся до вас зовсім інакше, аніж до будь-якого звичайного детектива-інспектора.

Дермот Кредок подарував їй швидкоплинну усмішку.

– Але факт залишається фактом: я накоїв неймовірного безладу по всій лінії свого розслідування, – сказав він. – Тутешній головний констебль звертається по допомогу до Скотленд-Ярду, і що вони отримують? Вони отримують мене, який показав себе цілковитим йолопом.

– Ні, ні, – заперечила міс Марпл.

– Так, так. Я не знаю, хто отруїв Альфреда, я не знаю, хто отруїв Гарольда, і на довершення всього я не маю найменшого уявлення про те, ким же була задушена жінка. Те, що вона була Мартіною, здавалося твердо доведеним. Усе сходилося. А що тепер? З’явилася справжня Мартіна, і виявилася, всупереч будь-якій імовірності, дружиною сера Роберта Стодарта-Веста. То хто ж вона тепер, жінка, знайдена в саркофазі? Либонь, і Богові це не відомо. Спочатку я вважав її Анною Стравинською, а тепер і ця гіпотеза розсипалася…

Міс Марпл урвала його, кахикнувши одним зі своїх вельми значущих кахикань.

– Ви гадаєте, вона справді розсипалася? – промурмотіла вона.

Кредок подивився на неї пильним поглядом.

– Ви ж бо знаєте, поштова листівка з Ямайки…

– Справді, – сказала міс Марпл. – Але це ж не доказ, чи не так? Я маю на увазі, що хто завгодно може надіслати поштову листівку звідки завгодно. Я пам’ятаю, як у місіс Брірлі знайшли дуже серйозне психічне захворювання. Зрештою лікарі постановили, що вона мусить лягти до психлікарні й відбути там пильне обстеження, і вона була дуже стривожена, що діти довідаються про це, і тому написала чотирнадцять поштових листівок і влаштувала так, щоб їх укинули в поштові скриньки в різних країнах, і сказала їм, що мати вирушає відпочити за кордон. Ви розумієте, до чого я веду? – запитала вона, дивлячись на Дермота Кредока.