Агата Кристи - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

– Тобі добре так міркувати, Седріку! – сердито вигукнув Гарольд. – Ти був поза межами країни двадцятого грудня, а схоже, їх цікавить саме ця дата. Але вона становить велику незручність як для Альфреда, так і для мене. На щастя, я зміг пригадати, де я був того полудня і що я робив.

– Я анітрохи не сумніваюся, що ти зміг. Якби ти задумав убивство, Гарольде, то підготував би своє алібі надзвичайно ретельно.

– Я переконаний, що тобі не вдалося б підготувати його, – холодно відповів Гарольд.

– Це ще хто зна, – заперечив Альфред. – Нема нічого гіршого, як пред’явити залізне алібі поліції, якщо насправді воно не залізне. Вони мають великий досвід у спростуванні таких залізних алібі.

– Якщо ти натякаєш, що ту жінку вбив я…

– О, заткніться, усі ви заткніться! – вигукнула Емма. – Звичайно ж, ніхто з вас не вбивав тієї жінки.

– І хочу повідомити вам одну інформацію: я не був поза межами Англії двадцятого грудня, – сказав Седрік. – І поліція не дозволила себе одурити. Тому всі ми під підозрою.

– Якби не Емма…

– О, тільки не починай знову, Гарольде! – скрикнула Емма.

Доктор Квімпер вийшов із кабінету, де він зачинився зі старим містером Крекенторпом. Його погляд упав на глек у руках Люсі.

– Що там таке відбувається? Вони щось святкують?

– Радше навпаки. Цей коктейль із льодом я приготувала, щоб остудити гарячі голови. Там вони готові розшарпати одне одного.

– Взаємні звинувачення?

– Здебільшого звинувачують Емму.

Брови в доктора Квімпера підскочили вгору.

– Справді?

Він узяв глек із рук Люсі, відчинив двері до бібліотеки й увійшов туди.

– Доброго вечора.

– А, це ви, докторе Квімпер, я хотів би вам сказати дещо, – пролунав голос Гарольда, високий і роздратований. – Я хотів би знати, чому ви набралися нахабства втрутитися в наші суто сімейні справи й порадити моїй сестрі піти з ними до Скотленд-Ярду.

Доктор Квімпер спокійно відповів:

– Міс Крекенторп запитала моєї поради. Я її дав. На мою думку, вона вчинила абсолютно правильно.

– Як ви смієте…

– Дівчино!

Це пролунав голос старого містера Крекенторпа, що звик кликати Люсі саме так. Він виглядав із дверей свого кабінету, що були за спиною в Люсі.

Люсі обернулася досить неохоче.

– Так, містере Крекенторп?

– Що ви готуєте сьогодні на обід? Я хочу каррі 18 18 Каррі – гостра приправа з різних прянощів. Так називають і м’ясні страви, що подають з цією приправою. . Ви вмієте готувати каррі дуже смачно. Я вже й не пригадую, коли я їв каррі.

– Хлопчикам не дуже подобається каррі, тому я…

– Хлопчикам, хлопчикам! Хто зрештою головний у цьому домі? Я тут головний, а не хлопчики. І до того ж хлопчики вже поїхали – баба з воза, кобилі легше. Я хочу смачного гарячого каррі – ви мене чуєте?

– Гаразд, містере Крекенторп, я зготую вам каррі.

– От і гаразд. Ви хороша дівчина, Люсі. Ви мені догоджайте, і я теж зумію догодити.

Люсі повернулася на кухню. Відклавши курку, з якої вона мала намір приготувати фрикасе, вона стала збирати компоненти, необхідні для приготування каррі. Парадні двері гримнули, й у вікно вона побачила, як доктор Квімпер сердито вийшов із дому, сів у свого автомобіля й поїхав геть.

Люсі зітхнула. Вона нудьгувала за хлопчиками. І в якомусь розумінні їй бракувало також Браєна.

О, менше з тим. Вона сіла й стала чистити гриби.

Хай там що, а вона нагодує родину смачним обідом.

«Звірів треба годувати!» – промайнуло в неї в голові.

Була третя година ранку, коли доктор Квімпер поставив автомобіль у гараж, замкнув його там і ввійшов у свій дім крізь парадні двері, стомлено зачинивши їх за собою. Отже, відтепер місіс Джош Сімпкінс матиме ще двійко близнюків, які поповнять її родину, що нині нараховує восьмеро людей. Містер Сімпкінс не висловив особливої радості з приводу того, що сталося. «Двійнята, – сказав він. – Яка з них користь? От четверо – то зовсім інша річ. Тобі надсилають подарунки, про тебе пишуть у пресі, і кажуть, що навіть Її Величність надсилає вітальну телеграму. Але двійнята – це тільки два роти, які треба годувати замість одного. Ніколи не народжувалися в моїй родині близнюки, у родині дружини теж. Це просто несправедливо».

Доктор Квімпер піднявся нагору до своєї спальні й став роздягатися. Він подивився на годинника. П’ять хвилин на четверту. Йому несподівано довелося тяжко потрудитися, щоб допомогти тим близнюкам з’явитися на світ, але все, зрештою, обійшлося добре. Він позіхнув. Він був стомлений – дуже стомлений. Він із приємністю подивився на своє ліжко.