Аґата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

– Я так розумію, ви ніколи не задумувалися, що на попередньому слідстві свідок міг помилково сплутати ваш голос із голосом містера Інґлторпа. Хіба це не дивно?

– Ні, я так не думаю. Мені сказали, що між моєю матір’ю та містером Інґлторпом виникла сварка, мені й на думку не спало, що все було не так.

– Навіть тоді, коли служниця Доркас повторювала уривки розмови – уривки, які ви напевне розпізнали.

– Я їх не розпізнавав.

– Ваша пам’ять, мабуть, надзвичайно коротка!

– Ні, але ми обоє були сердиті та, гадаю, сказали більше, ніж думали. Я мало уваги приділяв тому, про що говорила моя мати.

Недовірливий смішок містера Філліпса – це тріумф криміналістичних умінь. Він перейшов до питання про записку.

– Ви подали цю записку в дуже доречний час. Скажіть, у почерку вам ніщо не знайоме?

– Ні, нічого знайомого.

– Ви не вважаєте, що він надзвичайно нагадує ваш почерк, але недбало змінений?

– Ні, я так не думаю.

– Я стверджую, що це ваш почерк!

– Ні.

– Я стверджую, що, прагнучи знайти алібі, ви вигадали фіктивну й доволі сумнівну зустріч і власноруч написали записку, щоб підтвердити свої слова!

– Ні.

– Хіба не доведено, що в той час, коли, за вашими словами, ви чекали в якомусь віддаленому та пустельному місці, насправді ж були в аптеці села Стайлз-Сент-Мері, де купили стрихнін під іменем Альфреда Інґлторпа?

– Ні, це брехня.

– Я стверджую, що, одягнувши костюм містера Інґлторпа, чорну бороду, підрізану, щоб була схожа на його, ви перебували там і підписалися в журналі його іменем!

– Це цілковита неправда.

– Тоді я залишу чудову схожість між почерком у записці, журналі та вашим власним на розсуд присяжних, – сказав містер Філліпс і сів із виглядом людини, яка виконала свій обов’язок, але все ж приголомшена такими умисними лжесвідченнями.

Після цього, оскільки вже було пізно, справу відклали до понеділка.

Я помітив, що Пуаро здається надзвичайно розчарованим. Між його очима була зморшка, яку я добре знав.

– Що таке, Пуаро? – запитав я.

– Ох, mon ami , усе погано, дуже погано.

І все-таки я відчув значне полегшення. Очевидно, є можливість, що Джона Кавендіша виправдають.

Коли ми приїхали додому, мій маленький друг відхилив запрошення Мері на чай.

– Ні, дякую, мадам. Я піднімусь у свою кімнату.

Я пішов за ним. Досі насуплений, він наблизився до столу й витягнув колоду карт для пасьянсу. Потім присунув крісло і, на моє велике здивування, почав похмуро будувати карткові будинки!

Моя щелепа мимоволі відвисла, і він відразу ж сказав:

– Ні, mon ami , я ще не здитинів! Просто заспокоюю свої нерви, нічого більше. Це заняття вимагає точних рухів. Точність пальців веде до точності мозку. А тепер мені це потрібно як ніколи!

– У чому проблема? – запитав я.

Сильно стукнувши по столу, Пуаро зруйнував так дбайливо збудовану споруду.

– Ось, mon ami ! Я можу будувати карткові будинки сім поверхів заввишки, але я не здатен, – геп, – знайти, – геп, – останню ланку, про яку говорив.

Я не знав, що сказати, тому прикусив язика, а він знову почав повільно будувати будиночки з карт і час від часу бурмотати.

– Так… Це зроблено! Тепер ставимо… одну карту… на іншу… з математичною… точністю!

Я спостерігав, як з-під його рук виростав картковий будинок, ряд за рядом. Він не вагався, не помилявся. Це було наче магічний фокус.

– Які у вас несхибні руки, – підмітив я. – Гадаю, я лише раз бачив, як вони тремтіли.

– Безсумнівно, то було, коли я розлютився, – надзвичайно спокійно зауважив Пуаро.

– Так, точно! Ви просто оскаженіли. Пам’ятаєте? Тоді ви дізналися, що замок на тому бюварі в спальні місіс Інґлторп зламали. Ви стояли біля камінної полички й поправляли там фігурки у своїй звичній манері, ваші руки тряслися, як осиковий листок. Мушу сказати…

Але раптом я замовк. Пуаро видав сиплий та невиразний крик, знову знищив свій картковий шедевр і, затуливши очі руками, похитнувся назад, потім уперед, очевидно, страждаючи від невимовного болю.

– Боже, Пуаро! – викрикнув я. – Що сталося? Вам погано?

– Ні, ні… – Він задихався. – Це просто… просто… у мене є здогад!

– О! – вигукнув я з великим полегшенням. – Один із ваших «невеличких здогадів»?

– О, ma foi [24] Чесне слово ( фр. ). , ні! – відверто відповів Пуаро. – Цього разу це грандіозна ідея! Разюча! І ви, саме ви, мій друже, наштовхнули мене на неї!

Раптом він схопив мене в оберемок, розцілував в обидві щоки і, перш ніж я оговтався від подиву, стрімголов вилетів із кімнати.