Аґата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

У цю мить увійшла Мері Кавендіш.

– Що сталося з мсьє Пуаро? Він пробіг повз мене з криком: «Гараж! Заради Бога, покажіть мені, де тут гараж, мадам!» І, не чекаючи моєї відповіді, вискочив на вулицю.

Я кинувся до вікна. І справді, він мчав вулицею з непокритою головою й розмахував руками. Я повернувся до Мері з жестом відчаю.

– Його в будь-яку мить зупинить поліціянт. Он він, повернув за ріг!

Наш погляди зустрілися, і ми безпорадно дивилися одне на одного.

– Що ж сталося?

Я похитав головою.

– Не знаю. Він будував карткові будинки, коли раптом сказав, що в нього з’явилася ідея, і, як ви бачили, прожогом вилетів на вулицю.

– Ну, – сказала Мері, – сподіваюся, до вечері він повернеться.

Але настала ніч, а Пуаро не повернувся.

Раптовий від’їзд Пуаро всіх нас надзвичайно заінтригував. Минув недільний ранок, а детектив і досі не з’явився. Але десь о третій годині нас змусив підійти до вікна жахливий протяжний гудок, і ми побачили, як з автівки виходить Пуаро в супроводі Джеппа та Саммергея. Маленький чоловічок мав зовсім інший вигляд. Він сяяв диким самовдоволенням. Із перебільшеною шанобливістю вклонився Мері Кавендіш.

– Мадам, дозвольте мені провести невеличкий reunion [25] Зібрання ( фр. ). у вітальні. Треба, щоб усі були присутні.

Мері сумно всміхнулася.

– Ви ж знаєте, мсьє Пуаро, у вас на все carte blanche .

– Мадам, ви неймовірно добрі.

Усе ще сяючи, Пуаро зібрав нас у вітальні, підсовуючи усім крісла.

– Міс Говард, сюди. Мадемуазель Синтія. Мсьє Лоуренс. Добра Доркас. І Енні. Bien! Мусимо відкласти наші збори на кілька хвилин, допоки приїде містер Інґлторп. Я надіслав йому записку.

Міс Говард одразу ж піднялася з місця.

– Якщо той чоловік увійде в дім, я звідси піду!

– Ні, ні! – Пуаро підійшов до жінки й тихо почав умовляти її.

Зрештою міс Говард погодилася повернутися на своє місце. За кілька хвилин до кімнати ввійшов Альфред Інґлторп.

Коли зібралася вся компанія, Пуаро піднявся зі свого місця, немов популярний лектор, і ґречно вклонився своїй аудиторії.

– Мсьє, мадам, як усім вам відомо, розслідувати цю справу мене запросив мсьє Джон Кавендіш. Я відразу ж оглянув спальню покійної, яку, за порадою лікарів, замкнули, і, відповідно, кімната залишилася в тому ж стані, як і тоді, коли сталася трагедія. Там я знайшов такі речі: по-перше, шматочок зеленої тканини; по-друге, пляму на килимі біля вікна, ще вологу; по-третє, порожню коробку з-під таблеток броміду. Спершу розглянемо шматок тканини, який був на засуві дверей між спальнею місіс Інґлторп та кімнатою мадемуазель Синтії. Я передав ту тканину поліції, та їй не приділили багато уваги. Там також не з’ясували, що це – відірваний шматок від садового нарукавника.

Почувся збуджений шум.

– Отож у Стайлзі була лише одна особа, що працювала із землею, – місіс Кавендіш. Тому, найімовірніше, саме вона ввійшла в кімнату покійної через двері, що ведуть до кімнати мадемуазель Синтії.

– Але ж двері було замкнено на засув ізсередини! – викрикнув я.

– Коли я оглядав кімнату, так. Але перш за все у нас є тільки свідчення місіс Кавендіш, як вона спробувала відчинити ті двері та сказала нам, що їх зачинено. Під час веремії, яка виникла після цього, вона мала море можливостей замкнути їх на засув. Я відразу ж скористався нагодою, щоб перевірити своє припущення. Почну з того, що шматок тканини точно відповідає дірці в нарукавнику місіс Кавендіш. Також під час попереднього слухання місіс Кавендіш сказала, що почула з власної кімнати, як упав столик біля ліжка покійної. Знову ж таки, я спішно перевірив це твердження, залишивши мого друга мсьє Гастінґса в лівому крилі будівлі, якраз перед дверима спальні місіс Кавендіш. Я ж у супроводі поліції пішов до кімнати покійної й там, наче випадково, штовхнув той столик і виявив, як і очікував, що містер Гастінґс узагалі нічого не почув. Це підтвердило мою підозру, що місіс Кавендіш сказала неправду, заявивши, що під час трагедії саме одягалась у своїй кімнаті. Насправді я був переконаний: вона була не у своїй спальні, а в кімнаті покійної, коли здійнялася тривога.

Я продовжував розмірковувати над цим припущенням. Місіс Кавендіш перебуває в кімнаті своєї свекрухи. Скажімо, вона шукає щось, але ще не знайшла. І враз місіс Інґлторп прокидається від сильних конвульсій. Вона відкидає руку, перекидаючи столик біля ліжка, потім відчайдушно тягне за дзвінок. Місіс Кавендіш, вражена, упускає свічку, проливаючи віск на килим. Вона підбирає свічку та швидко відступає в кімнату мадемуазель Синтії, зачинивши за собою двері. Вона виходить у коридор – служниці не повинні виявити її там, де щойно була. Але вже пізно! З галереї, яка з’єднує два крила, чуються кроки. Що їй робити? Не маючи часу на роздуми, вона знову забігає в кімнату молодої дівчини й трясе її, намагаючись розбудити. Підняті на ноги домочадці поспішають коридором. Усі стурбовано стукають у двері місіс Інґлторп. Нікому й на думку не спало, що місіс Кавендіш не прийшла разом з усіма, але – і це дуже важливо – я не можу знайти хоч когось, хто б бачив, що вона йшла з іншого крила. – Він подивився на Мері Кавендіш. – Правда, мадам?