Аґата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

Викликали Івлін Говард. Вона відповіла на кілька запитань, і черга дійшла до посилки.

– Я не пам’ятаю. Багато посилок приходить. Нічого такого не пригадую.

– Ви не знаєте, чи відправили її містеру Лоуренсу Кавендішу у Вельс, чи поклали в його кімнаті?

– Не думаю, що я пересилала її. Я б пам’ятала.

– Припустімо, прийшла посилка для містера Лоуренса Кавендіша, а потім зникла. Ви б помітили її відсутність?

– Ні, навряд чи. Я б подумала, що хтось про неї подбав.

– Мені здається, міс Говард, що саме ви знайшли цей шматок обгорткового паперу? – Він тримав у руці той же запилений листок, який ми вивчали з Пуаро в маленькій їдальні.

– Так, я.

– Навіщо ви його шукали?

– Мене попросив бельгійський детектив, якого найняли для розслідування справи.

– Де ви нарешті знайшли його?

– Зверху на… на… шафі.

– На шафі в кімнаті підсудного?

– Здається, так.

– Ви самі знайшли це?

– Так.

– Тоді ви мусите точно знати, де це знайшли?

– Так, це було на шафі в кімнаті підсудного.

– Тепер краще.

Працівник фірми «Театральні костюмери Парксонз» підтвердив, що 29 червня на прохання містера Л. Кавендіша йому відправили чорну бороду. Її замовили листом, до якого вклали квитанцію про поштовий переказ. Ні, листа не зберегли. Усі транзакції записано в їхніх книгах. Бороду відправили на вказану адресу: «Л. Кавендішу, есквайру, Стайлз-Корт».

Сер Ернест Гевіветер важко піднявся зі свого місця.

– Звідки лист?

– Зі Стайлз-Корту.

– З тієї ж адреси, на яку ви відправили посилку?

– Так.

Немов хижак, сер Ернест Гевіветер накинувся на свідка:

– Звідки вам це відомо?

– Я… я не розумію.

– Як ви зрозуміли, що лист надійшов зі Стайлзу? Ви звернули увагу на поштовий штемпель?

– Ні, але…

– Ага, то ви не помітили штемпеля! І все ж ви дуже впевнено кажете, що він зі Стайлзу. Насправді ж на ньому міг бути будь-який штемпель, так?

– Так…

– Отож листа, хоча його й написано на поштовому бланку, могли відправити з іншого місця? Наприклад, із Вельсу?

Свідок визнав таке можливим, і тоді сер Ернест своїм виглядом дав знати, що задоволений.

Елізабет Веллз, друга покоївка в Стайлзі, стверджувала, як уже перед сном згадала, що замкнула вхідні двері на засув, а не на ключ, як просив містер Інґлторп. Отож, вона спустилася вниз, щоб виправити свою помилку. Почувши легкий шум у західному крилі, вона заглянула в коридор і побачила, як містер Джон Кавендіш стукає у двері місіс Інґлторп.

Сер Ернест Гевіветер досить швидко з нею впорався, під його нещадним натиском покоївка безнадійно суперечила собі, і адвокат знову сів на місце із задоволеною посмішкою на обличчі.

Після свідчень Енні щодо свічкового воску на підлозі й того, що вона бачила, як підсудний ніс каву в будуар, судове засідання відклали на наступний день.

Дорогою додому Мері Кавендіш зі злістю говорила про прокурора.

– Жахливий чоловік! Які тенета він наставив на мого бідного Джона! Як він перекрутив кожен факт, щоб усе здавалося не таким, яким воно є!

– Ну, – я намагався втішити жінку, – завтра все повернеться по-іншому.

– Так, – задумливо заговорила вона, потім раптом стишила голос. – Містере Гастінґс, ви не думаєте… це ж не Лоуренс! Ні, цього не може бути!

Але сам я замислився і, щойно залишився віч-на-віч з Пуаро, запитав його, до чого вів сер Ернест.

– О! – схвально відповів Пуаро. – Цей сер Ернест дуже розумний чоловік!

– Гадаєте, він переконаний, що Лоуренс винен?

– Я думаю, він узагалі ні в що не вірить і ніщо його не турбує! Ні, просто прагне створити таку плутанину серед присяжних, щоб вони розійшлися в думках щодо того, який із братів це зробив. Він намагається показати, що є стільки ж доказів проти Лоуренса, скільки і проти Джона, і, гадаю, досягне свого.

Коли суд продовжив розгляд справи, першим свідком викликали інспектора кримінальної поліції Джеппа, і той коротко та ясно виклав свої свідчення. Переказавши попередні події, він продовжив:

– Після отриманої інформації інспектор Саммергей та я обшукали кімнату затриманого під час його відсутності. Під одягом у комоді ми знайшли: по-перше, пенсне в золотій оправі, схоже на те, що носить містер Інґлторп, – було вилучене як речовий доказ, – по-друге, цю пляшечку.

Помічник фармацевта одразу ж упізнав пляшечку – невеличкий флакончик із блакитного скла, у якому було трошки білого кристалічного порошку, а на етикетці напис: «Гідрохлорид стрихніну. Отрута».