Аґата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

– Ви не здогадуєтесь? – посміхаючись, запитав Пуаро.

– Ні, а ви?

– Ах, так, раніше в мене була одна думка – і це виявилося правдою.

– Ви про це мені не розповідали, – докірливо сказав я.

Пуаро винувато розвів руками.

– Вибачте, mon ami , ви не були sympathique [20] Милий, приємний ( фр. ). , – щиро відповів він. – Скажіть, тепер ви розумієте, що зараз його не можна заарештовувати?

– Можливо, – сказав я, сумніваючись. Позаяк мені була байдужа доля Альфреда Інґлторпа, я подумав, що трохи переляку йому не зашкодить.

Пуаро, який уважно на мене дивився, зітхнув.

– Ну, мій друже, – сказав він, змінюючи тему, – якщо не брати до уваги містера Інґлторпа, що вас вразило на слуханнях?

– О, я почув усе те, чого й очікував.

– Вам нічого не здалося дивним?

Я подумав про Мері Кавендіш і відповів ухильно:

– Що саме?

– Ну, наприклад, свідчення містера Лоуренса Кавендіша?

Я відчув полегшення.

– О, Лоуренса! Ні, не думаю. Він завжди так хвилюється.

– Його припущення про те, що мати могла випадково отруїтися тоніком, який приймала, не здається вам дивним, га?

– Та ні. Звісно, лікарі його висміяли. Але це було цілком природне припущення для неспеціаліста.

– Але мсьє Лоуренс не профан. Ви самі казали мені, що він починав із вивчення медицини й отримав ступінь.

– Так, правда. Про це я не подумав. – Я був вельми здивований. – Дивно.

Пуаро кивнув.

– Його поведінка із самого початку була чудна. З усіх домочадців тільки він міг би розпізнати симптоми отруєння стрихніном, однак він єдиний член сім’ї, у кого виникла теорія, що смерть могла настати з природних причин. Якби це був мсьє Джон, я б зрозумів. У нього немає професійних знань, та й уяви теж. Але мсьє Лоуренс – ні! І ось сьогодні він висуває припущення, яке – і сам мав би знати – сміховинне. Це, mon ami , дає поживу для роздумів!

– Дуже заплутано, – погодився я.

– Потім місіс Кавендіш, – продовжував Пуаро. – Ще одна особа, яка не розказує всього, що знає! Що ви про це думаєте?

– Я не знаю, як це розуміти. Здається неймовірним, що вона прикриває Альфреда Інґлторпа. Але схоже на те.

Пуаро задумливо кивнув.

– Так, дивно. Одне можна сказати напевно: вона почула набагато більше тієї «приватної розмови», аніж розповідає.

– І все ж, вона – остання людина, яку можна було б звинуватити в підслуховуванні!

– Точно. Та її свідчення дещо мені дали. Я помилився. Доркас повністю мала рацію. Того дня сварка все-таки відбулася раніше, близько четвертої, як вона й казала.

Я зацікавлено подивився на нього. Ніколи не розумів, для чого йому це.

– Так, сьогодні ми дізналися багато цікавого, – продовжував Пуаро. – Приміром, доктор Бауерстайн. Чому він не спав і був одягнений у такий час уночі? Мені дивно, що ніхто не прокоментував цього факту.

– Думаю, у нього безсоння, – вагаючись, сказав я.

– Це дуже добре або дуже погане пояснення, – зауважив Пуаро. – Воно містить у собі все і заразом нічого не пояснює. Я наглядатиму за нашим розумним доктором Бауерстайном.

– Ще якісь огріхи виявлені під час слухання? – з усмішкою запитав я.

– Mon ami , – серйозно відповів Пуаро, – коли ви з’ясуєте, що люди не кажуть вам правди, – стережіться! Так от, якщо я не надто помиляюся, сьогодні на слуханні тільки одна, максимум дві людини говорили правду без застережень і вивертів.

– Та ну, Пуаро! Я не цитуватиму Лоуренса чи місіс Кавендіш. Але є Джон і міс Говард, звичайно, вони говорили правду?

– Мій друже, обоє? Один, я згоден з вами, так, але щоб обоє…

Його слова неприємно мене вразили. Свідчення міс Говард були хоч і неважливими, але такими прямими та простодушними, що я й на мить не сумнівався в її щирості. Я дуже поважаю Пуаро за його проникливість, за винятком випадків, коли він стає як упертий осел.

– Ви справді так думаєте? – запитав я. – Міс Говард завжди мені видавалася дуже чесною – аж іноді це було незручно.

Пуаро дивно на мене подивився, хоча я так і не зрозумів значення цього погляду. Здавалося, він хотів щось сказати, та одразу ж затнувся.

– І міс Мердок, – продовжував я, – вона ж теж не обманювала.

– Ні. Але дивно, що вона не чула ані звуку, адже спить у сусідній кімнаті; тоді як місіс Кавендіш виразно почула, як упав столик, в іншому крилі будівлі.

– Ну, вона молода. І міцно спить.

– Так, дійсно! Вона, мабуть, усесвітньо відома цим своїм умінням так спати!

Мені не зовсім подобався його тон, але в цю мить ми почули стукіт і, визирнувши у вікно, побачили двох детективів, які чекали внизу.