Аґата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

– Ви могли б щось придумати. Дізнайтеся, як він це зробив. То спритний дурисвіт. Може, розмочив липку стрічку з отрутою для мух. Запитайте кухарку, чи нічого не пропало.

У цей момент я був змушений усвідомити, що прихистити міс Говард і Альфреда Інґлторпа під одним дахом і підтримувати між ними мир було одним із подвигів Геракла – Джону тут не позаздриш. Із виразу його обличчя я бачив, що той повністю усвідомлює складність ситуації. Поки що він урятувався втечею, швидко вийшовши з кімнати.

Доркас принесла свіжий чай. Коли вона вийшла, Пуаро відійшов від вікна, де стояв увесь цей час, і присів біля міс Говард.

– Мадемуазель, – серйозно сказав він, – я хочу дещо вас попросити.

– Що ж, просіть, – згодилася жінка, дивлячись на нього з якоюсь неприязню.

– Я хочу розраховувати на вашу допомогу.

– Я з радістю допоможу вам повісити Альфреда Інґлторпа, – різко відказала вона. – Шибениця – надто легко для нього. Його потрібно волочити конем і четвертувати, як це колись робили.

– Отже, ми з вами однодумці, – сказав Пуаро, – бо я теж хочу повісити злочинця.

– Альфреда Інґлторпа?

– Його чи когось іншого.

– Іншого немає. Хіба бідну Емілі намагалися вбити, поки не з’явився він? Я не кажу, що вона не була оточена акулами, – була. Та вони полювали лише на її гаманець. Її життя лишалося в безпеці. І враз з’являється містер Альфред Інґлторп, і лише через два місяці – вуаля !

– Повірте, міс Говард, – переконливо сказав Пуаро, – якщо містер Альфред Інґлторп – убивця, від мене він не втече. Даю вам чесне слово, що повішу його на шибениці, як Амана! [13] Біблійний персонаж, повішений на високій шибениці, яку готував для іншого.

– Уже краще, – з ентузіазмом вигукнула міс Говард.

– Прошу, проте, довіряйте мені. Ваша допомога може бути дуже цінною. Я поясню причину: у цьому будинку скорботи ваші очі – єдині, що плакали.

Міс Говард закліпала, і до її грубого голосу додалася нова нотка:

– Якщо ви про те, що я любила її, – так, це правда. Емілі була досить егоїстичною старою. Дуже щедрою, але завжди хотіла щось натомість. Вона не дозволяла людям забути про те, що вона зробила для них, тому й не відчувала любові у відповідь. Хоча навряд чи усвідомлювала це або відчувала нестачу любові. Сподіваюся, що ні. У мене з нею були інші стосунки. Я тримала свою позицію з самого початку. «Платитимете мені стільки фунтів на рік. Гаразд. Але жодного зайвого пенні, ні пари рукавичок, ні театрального квитка». Вона не розуміла цього, іноді почувалася ображеною. Казала, що то моя дурна гордість. Це було не так, але я не могла їй пояснити. Зрештою, важливо, що я зберігала самоповагу. І от з усієї тутешньої компанії я єдина могла дозволити собі відчувати до неї приязнь. Турбувалася про неї. Оберігала її від усіх, і тут з’являється цей меткий на язик негідник, і пух! – усі роки відданості їй намарне.

Пуаро співчутливо кивнув.

– Розумію, мадемуазель, розумію ваші почуття. Це цілком природно. Ви, напевно, думаєте, що ми байдужі, що нам бракує тепла й енергії, але, повірте, це не так.

У цей момент Джон зазирнув у їдальню й запросив нас обох піднятися в спальню місіс Інґлторп, оскільки вони з містером Веллзом закінчили огляд письмового стола в будуарі.

Коли ми піднімалися сходами, Джон озирнувся на їдальню й довірливо прошепотів:

– Слухай, що ж трапиться, коли ті двоє зустрінуться?

Я безпомічно похитав головою.

– Я сказав Мері тримати їх окремо, наскільки це можливо.

– А вона зможе?

– Один Бог знає. Є ще дещо. Інґлторп і сам не хоче зустрічатися з нею.

– Ключі й досі у вас, Пуаро? – запитав я, коли ми дійшли до замкнених дверей кімнати.

Узявши в Пуаро ключі, Джон відімкнув спальню, і ми увійшли всередину. Юрист попрямував одразу до столу. Джон пішов за ним.

– Мама зберігала всі важливі документи в цьому бюварі, – сказав він.

Пуаро витягнув маленьку в’язку ключів.

– Дозвольте. Про всяк випадок зранку я замкнув його.

– Але зараз він незамкнений.

– Неможливо!

– Дивіться. – І Джон підняв кришку бювара.

– Mille tonnerres! [14] Тисяча громів! ( фр. ) – закричав ошелешено Пуаро. – Як це… Обидва ключі в моїй кишені! – Він кинувся до бювара й раптом застиг. – En voilà une affaire! [15] Ну й випадок! ( фр. ) Замок зламано!

– Що?

Пуаро знову поклав бювар на стіл.

– Але хто зламав? Навіщо? Коли? Але ж двері були замкнені! – Ми просто вибухнули уривками запитань.

Пуаро відповідав категорично, майже механічно: