– Припустімо, – знову почав Пуаро, – що, не сповістивши вас, вона склала новий заповіт на користь того, хто не є членом сім’ї, у будь-якому сенсі цього слова, – візьмімо, наприклад, міс Говард, – ви б здивувалися?
– Зовсім ні.
– Ага! – Пуаро, здається, вичерпав свої запитання.
Поки Джон із адвокатом обговорювали питання щодо документів місіс Інґлторп, я підійшов ближче до Пуаро.
– Гадаєте, місіс Інґлторп склала заповіт, у якому залишила всі гроші міс Говард? – запитав я тихо і з цікавістю.
Пуаро всміхнувся.
– Ні.
– Тоді чому ви запитали?
– Тихо!
Джон Кавендіш звернувся до Пуаро:
– Пройдете з нами, мсьє Пуаро? Ми проглянемо материні документи. Містер Інґлторп залишив це повністю на містера Веллза й мене.
– Що значно спрощує справу, – пробурмотів адвокат. – Технічно, звичайно, він мав повне право… – Містер Веллз не закінчив фразу.
– Спочатку оглянемо письмовий стіл у будуарі, – пояснив Джон, – а тоді підемо в її спальню. Найважливіші папери вона тримала в фіолетовому бюварі, який мусимо уважно оглянути.
– Так, – сказав адвокат, – цілком можливо, що там може бути пізніший заповіт, ніж той, що зберігається в мене.
– Такий заповіт існує , – зазначив Пуаро.
– Що? – вражено дивилися на нього Джон і адвокат.
– Точніше, – продовжував мій друг, – існував .
– Що ви маєте на увазі під «існував»? Де він зараз?
– Згорів!
– Згорів?
– Так. От, гляньте.
Він витягнув обгорілий шматок паперу, який ми знайшли в каміні місіс Інґлторп, і вручив його адвокатові, коротко розповідаючи, де і як він його знайшов.
– Але, можливо, це старий заповіт?
– Не думаю. Насправді я майже впевнений, що його було написано не раніше ніж учора пополудні.
– Що? Це неможливо! – вирвалося одночасно в обох чоловіків.
Пуаро звернувся до Джона.
– Якщо ви дозволите покликати садівника, я це доведу.
– О, авжеж… Але не розумію…
Пуаро застережно підняв руку.
– Робіть, як я кажу. Потім розпитуватимете мене скільки завгодно.
– Добре. – Джон подзвонив у дзвіночок.
Доркас не забарилася.
– Доркас, будь ласка, скажіть Меннінґу, щоб підійшов сюди.
– Так, сер.
Доркас вийшла.
Ми чекали в напруженій тиші. Та сам Пуаро почувався абсолютно спокійним і протер від пилюки забутий куточок книжкової шафи.
Тупіт підбитих цвяхами черевиків по гравію надворі сповістив нас про наближення Меннінґа. Джон запитально глянув на Пуаро. Останній кивнув.
– Заходьте, Меннінґу, – сказав Джон. – Я хочу з вами поговорити.
Меннінґ повільно й нерішуче увійшов через скляні двері та наблизився, наскільки міг. У руках він тримав кашкет, обережно перекручуючи його по колу. Його спина була зігнута, хоча він, напевне, був не настільки старий, як здавався. Очі, проникливі та розумні, не відповідали повільній і досить обережній мові.
– Меннінґу, – сказав Джон, – цей джентльмен поставить вам кілька запитань, і я хочу, щоб ви відповіли.
– Так, сер, – пробурмотів Меннінґ.
Пуаро швидко ступив уперед. Меннінґ глянув на нього з легким презирством.
– Меннінґу, учора по обіді ви посадили клумбу бегоній з південного боку будинку?
– Так, сер, я та Вільям.
– А місіс Інґлторп підійшла до вікна й покликала вас, так?
– Так, сер, покликала.
– Розкажіть своїми словами, що трапилося далі.
– Нічого особливого, сер. Вона просто сказала Вільяму поїхати велосипедом у село і привезти бланк для заповіту, щось таке… Я точно не знаю, що вона йому написала.
– Ну?
– Ну, він привіз, сер.
– І що сталося тоді?
– Ми повернулися до бегоній, сер.
– Місіс Інґлторп більше вас не кликала?
– Кликала, сер, обох, мене та Вільяма.
– А тоді?
– Ми мали прийти в її кімнату й підписати довгий документ, під її підписом.
– Ви бачили те, що було написано вище, над її підписом?
– Ні, сер, вона накрила це промокальним папером.
– І ви підписали там, де вона сказала?
– Так, сер, спочатку я, потім Вільям.
– А що вона зробила з тим документом?
– Ну, сер, вона вклала його в довгий конверт і поклала в той фіолетовий бювар, який лежить на столі.
– О котрій годині вона вперше покликала вас?
– Я б сказав, десь о четвертій, сер.
– Не раніше? Це не могло бути близько о пів на четверту?
– Ні, сер. Я б так не сказав. Радше кілька хвилин по четвертій, але не раніше.
– Дякую, Меннінґу, досить, – сказав задоволено Пуаро.
Садівник глянув на господаря, який кивнув, опісля Меннінґ підняв палець до чола, щось пробурмотів і обережно вийшов з будинку.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу