Аґата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

– У столі не було марок, та могли бути, еге, mon ami ? Могли бути? Так, – він обвів поглядом кімнату, – цей будуар нам уже нічого не розповість. Він нічого не виказав. Лише це.

Він витяг із кишені зім’ятий конверт і кинув його мені. Це був цікавий документ. Простий, трішки брудний старий конверт із кількома нашкрябаними на ньому словами, здавалося, не пов’язаними між собою.

Ось його факсиміле:

– Де ви це знайшли? – з цікавістю запитав я Пуаро.

– У кошику для паперу. Упізнаєте почерк?

– Так, це почерк місіс Інґлторп. Але що це означає?

Пуаро знизав плечима.

– Не можу сказати, але наводить на роздуми.

У мене майнула дика ідея. Чи можливо, що місіс Інґлторп була божевільна? Може, у неї виникали неймовірні думки, може, вона одержима дияволом? І якщо це так, чи існує можливість, що вона вчинила самогубство?

Я саме збирався поділитися цими версіями з Пуаро, коли його слова збили мене з пантелику:

– Ходімо, – сказав він, – оглянемо кавові чашки!

– Мій любий Пуаро! На Бога, яка тепер із цього користь, коли нам відомо про какао?

– O là là! Те нещасне какао! – зверхньо вигукнув Пуаро.

Він розсміявся з явним задоволенням, піднявши руки до небес у награному відчаї, – жест, який я сприйняв як найгірший смак.

– І все ж таки, – сказав я з притиском, – позаяк місіс Інґлторп піднялася зі своєю кавою нагору, я не розумію, що ви сподіваєтеся знайти, хіба вважаєте можливим виявити пакетик стрихніну на таці з кавою!

Пуаро моментально прийшов до тями.

– Ходімо, ходімо, друже, – сказав він, схопивши мене попід руку. – Ne vous fâchez pas! [7] Не сердьтеся! ( фр. ) Дозвольте мені задовольнити свою цікавість чашками з-під кави, і я візьму до уваги ваше какао. То як? Домовилися?

Він був такий чудний, що я ледь стримував сміх. Ми попрямували до вітальні, де чашки з-під кави й таця залишалися в тому ж стані, що їх покинули.

Пуаро змусив мене відтворити сцену минулого вечора, уважно слухаючи й перевіряючи, чи всі чашки були на своїх місцях.

– То місіс Кавендіш стояла біля таці й наливала каву. Так. Потім вона підійшла до вікна, де сиділи ви й мадемуазель Синтія. Так. Ось ці три чашки. І чашка на камінній поличці, недопита, – то містера Лоуренса Кавендіша. А та, що на таці?

– Джона Кавендіша. Я бачив, як він її там поставив.

– Гаразд. Одна, дві, три, чотири, п’ять, але де чашка містера Інґлторпа?

– Він не брав собі кави.

– Отже, усі на місці. Хвилинку, друже.

З особливою обережністю він брав одну-дві краплини осаду з кожної чашки й запаковував їх в окремі пробірки, перед тим по черзі пробуючи кожен зразок. Його вираз обличчя якось дивно змінився. Я міг би його описати як суміш здивування та полегшення.

– Bien! – сказав він нарешті. – Це ж очевидно! Мав я один здогад, але, виходить, помилявся. Так, я помилявся. І все ж це дивно. Та нічого!

І, характерно знизавши плечима, з особливим розворотом плечей, він викинув те, що його турбувало, зі своїх думок. Я хотів сказати ще з самого початку, що його одержимість кавою приведе нас у глухий кут, але прикусив язика. Зрештою, хоча він уже мав багато літ, свого часу Пуаро був великою людиною.

– Сніданок готовий, – сказав Джон Кавендіш, заходячи з холу. – Мсьє Пуаро, поснідаєте з нами?

Пуаро прийняв запрошення. Я спостерігав за Джоном. Він уже майже повернувся до свого нормального стану. Шок від подій минулої ночі ненадовго його засмутив, але врівноваженість і самовладання незабаром повернулися до нього. Мій товариш не був наділений багатою уявою, як його брат, у якого її було в надлишку.

Ще з досвітком Джон був на ногах, надсилаючи телеграми, – одна з перших адресована Івлін Говард, – писав повідомлення в газети та й узагалі займався тими сумними обов’язками, які тягне за собою смерть.

– Можна запитати, як просуваються справи? – сказав він. – Ваші дослідження вказують на природну смерть моєї матері чи… чи ми повинні готуватися до найгіршого?

– Гадаю, містере Кавендіш, – мовив Пуаро, – що вам не варто тішити себе оманливими сподіваннями. Можете сказати мені точку зору інших членів сім’ї?

– Мій брат Лоуренс переконаний, що ми робимо багато шуму з нічого. Він стверджує, що це типовий випадок серцевого нападу.

– Він так вважає? Справді? Дуже цікаво, дуже цікаво, – тихо пробурмотів Пуаро. – А місіс Кавендіш?