Аґата Крісті - Кишеня, повна жита

Елен постукала у двері, і коли одержала відповідь, розчинила їх і сказала:

– Тут прийшов джентльмен із поліції, який хотів би поговорити з вами, міс.

Відповідь була, либонь, ствердною, бо вона відступила вбік і помахом руки запросила Ніла, щоб він увійшов.

Кімната, у якій він опинився, була майже фантастично напхана меблями. Інспектор мав таке відчуття, ніби він раптом повернувся назад не лише в едвардіанські, а й вікторіанські часи. За столом, присунутим до газової плити, сиділа стара дама й розкладала пасьянс. На ній була сукня брунатно-малинового кольору, і її рідке сиве волосся вільно спадало по обидва боки обличчя.

Не підводячи погляду й не відриваючись від своєї гри, вона нетерпляче промовила:

– Заходьте, заходьте. Сідайте, якщо хочете.

Це запрошення було нелегко прийняти, бо всі стільці, схоже, були завалені публікаціями релігійного характеру.

Коли він відсунув їх трохи вбік на канапу, міс Ремсботтом гостро запитала:

– Вас цікавить місіонерська діяльність?

– Боюся, що не дуже, мем.

– І даремно. Вам би слід захоплюватися нею. Саме там сьогодні зберігається християнський дух. У чорній Африці. Минулого тижня я зустрічалася з молодим священиком. Чорним, як ваш капелюх. Але правдивим християнином.

Інспектор Ніл дещо розгубився, не знаючи, що їй відповісти.

Стара дама збентежила його ще більше, заявивши:

– Радіо в мене немає.

– Пробачте, я вас не зрозумів.

– О, я думала ви прийшли щодо ліцензії на радіо. Або заповнити одну з ідіотських форм. То в чому все ж таки річ, чоловіче?

– Мені дуже прикро повідомити вам, міс Ремсботтом, що ваш зять містер Фортеск’ю захворів і помер сьогодні вранці.

Міс Ремсботтом далі розкладала свій пасьянс, не подавши жодного знаку хвилювання або тривоги і лише зауваживши з глибокою незворушністю:

– Нарешті він поплатився за свою зухвалість та гріховну гординю. Це мало статися.

– Схоже, його смерть не стала для вас шоком?

Вона вочевидь не стала для неї шоком, але інспектор хотів почути, що вона скаже.

Міс Ремсботтом гостро подивилася на нього понад своїми окулярами й сказала:

– Якщо ви маєте на увазі, що я не вбита горем, то так воно і є. Рекс Фортеск’ю був великим грішником, і я ніколи не любила його.

– Його смерть була дуже раптовою…

– Так і треба безбожникам, – задоволено коментувала стара дама.

– Є можливість, що його отруєно…

Інспектор замовк, дивлячись, який ефект справлять його слова.

Схоже, ніякого ефекту вони не справили. Міс Ремсботтом тільки прошепотіла:

– Червона сімка на чорній вісімці. Тепер я можу переходити до короля.

Певно, вражена мовчанкою інспектора, вона зупинилася з картою в руці й гостро сказала:

– А що ви сподівалися почути від мене? Я його не труїла, якщо ви хочете довідатися про це.

– Ви маєте бодай якесь уявлення, хто б це міг зробити?

– Недоречне запитання, – сказала стара леді з обуренням у голосі. – У цьому домі живуть двоє дітей моєї покійної сестри. Я відмовляюся вірити в те, що хтось із кров’ю Ремсботтомів у своїх жилах міг учинити вбивство. Бо ви ж маєте на увазі вбивство, я не помиляюся?

– Я так не сказав, мем.

– Звичайно ж, убивство. Багато людей хотіли б убити Рекса останнім часом. Він був чоловіком без сорому й совісті. А старі гріхи відкидають довгі тіні, як каже давнє прислів’я.

– Ви маєте на увазі когось конкретного?

Міс Ремсботтом зсунула карти й підвелася на ноги. Вона була високою жінкою.

– Я думаю, вам ліпше зараз піти, – сказала вона.

Вона говорила без гніву, але з холодною рішучістю.

– Якщо хочете знати мою думку, – провадила вона, – то це був хтось зі слуг. Дворецький здається мені пройдисвітом, а покоївка – особою не зовсім нормальною. На добраніч.

Інспектор Ніл спіймав себе на тому, що слухняно виходить із кімнати. Стара леді була особою з надзвичайно твердим характером. Нічого він із неї більше не витягне.

Він спустився сходами у квадратний хол і несподівано опинився віч-на-віч із високою темноволосою дівчиною. На ній був вологий макінтош, і вона дивилася йому в обличчя дивним і позбавленим якогось виразу поглядом.

– Я щойно повернулася, – сказала вона. – І вони сказали мені про батька, що він помер.

– Боюся, це правда.

Вона рвучко простягла руку за спину, ніби шукала навпомацки, на що б обпертися. Доторкнулася до дубової скрині й повільно, негнучким тілом опустилася на її віко.

– Ой ні, – сказала вона. – Ой ні…